Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Погано позбуватися подарунка, але я вже знаю, що вона мені ніколи не знадобитися. Навіщо ж колекціонувати непотрібні речі?

Так буде краще.

— Виходь, — просить Нік, коли я піднімаю слухавку. — Я чекаю на тебе внизу.

— Ти б іще через рік подзвонив, — не втримуюся від обурення.

Ну а що? Будуть знати, як мучити іменинницю довгим очікуванням.

Поки зачиняю за собою вхідні двері і спускаюся сходами, натягую на себе найщасливішу посмішку. Нехай це зовсім не те, що зараз на душі, але я маю докласти всіх зусиль, щоб не показувати сьогодні свій смуток.

Занадто сильно я ціную старання батьків і брата, щоб перекреслити все своїм сумним виразом обличчя.

Коли відчиняю парадні двері, в обличчя вдаряє порив теплого вітру.

Я бачу за метр від себе постать, і моментально впізнаю її.

— Привіт, — видавлюю пересохлими губами. — Що ти тут робиш? У тебе ж нога хвора.

Відразу оглядаю Рому цілком. Упор на праву ногу він не робить — мабуть, її він і пошкодив.

— Прийшов боротися, — на його губах звична усмішка, але голос звучить твердо.

— За кого? — ставлю перше запитання, що спало на думку. — З ким?

— За тебе, — так само відповідає, роблячи короткі паузи. — З тим, у кого ти закохана.

— Із самим собою чи що? — ледь не сміюся вголос.

Те, що відбувається, здається нереальним. Мені навіть хочеться вщипнути себе.

— У сенсі? — хмуриться він. — З Віктором, для якого ти проєкти робиш, щоб закохати в себе.

— Що ти зараз сказав? — починаю різко панікувати, а тіло пробирає велике тремтіння. — Звідки в тебе така інформація?

— Світлана сказала, — чесно відповідає Рома. — Не те, щоб я їй надто довіряв. Але твої мотиви відразу стали зрозумілі, як день.

— І ти все одно прийшов? — до болю закушую губу, бо не знаю, як пояснюватиму все, що відбувається. — Чому?

— Бо мушу цього разу боротися, — впевнено заявляє.

— Цього разу? — хмурюся, бо розмова стає дедалі незрозумілішою.

— Свєта тобі так нічого й не розповіла? — припускає Барінов.

— Розповіла, — неохоче відповідаю. Слова колишньої подруги не найприємніший спогад. — Сказала, що закохана в тебе, і сама винна в тому, що ви колись розлучилися.

— І це все? — кивнувши моїм словам, запитує він.

— А є щось іще, що я маю знати? — парирую ще одним запитанням.

— Звичайно ж, є, — посміхається Барінов. — Наприклад, причина, через яку я почав "зустрічатися" зі Свєтою, — він показує пальцями лапки і вимовляє це слово з явною огидою.

— То може розкажеш? — пропоную, попри те, що вже й не хочу знати жодних подробиць.

— Навіть не знаю, з чого почати... — замислюється Рома.

Ми з ним не перериваємо зорового напруженого контакту, від чого серце в грудях калатає, як ненормальне.

— Мабуть, із того, що я придурок, — несподівано заявляє він.

— Що? — здається, за сьогодні я повторюю це запитання тисячний раз. — Точніше, в якому сенсі?

— У тому, що вдруге ледь не припустився очевидної помилки.

Йому, очевидно, складно говорити й розповідати все це.

— Яку помилку?

— Не став за тебе боротися.

І раптом його попередні слова набувають сенсу, який нарешті доходить до мого дурного усвідомлення.

Він прийшов сюди, щоб боротися за мою любов? Не може бути!

— Вдруге? Не зовсім розумію, коли був перший.

— День усіх закоханих кілька років тому. Тоді я влаштував тобі сюрприз, про який ти мала дізнатися з підкладеної на парту Валентинки. Свєта знайшла її найпершою і прочитала, — поки він розміреним голосом розповідає це, моє серце поступово розбивається на тисячі шматочків.

Як так?

— Вона одразу прийшла до мене і пояснила, що мені нічого не світить, бо ти давно закохана в іншого.

— Тому ти почав того ж дня зустрічатися з нею і забив на спілкування зі мною? — смуток у голосі видає з потрохами біль, який я відчуваю.

— Я не починав із нею зустрічатися, Ілоно, — зізнається Барінов. — А щодо спілкування, ти сама різко дала задню. Тоді я вирішив, що Свєта тобі все-таки все розповіла, і тому ти почала уникати мене.

— Навіщо ти брешеш? — обурююся я. — Вона сама мені сказала, що ви почали зустрічатися. Та й усі знали про ваші стосунки, адже Свєта не відлипала від тебе.

— Не сперечаюся, — Рома лише знизує плечима. — Відразу після того, що сталося, вона всіляко намагалася мене підтримати. Завжди була поруч і безперечно сподівалася на більше. Я чинив не надто гарно, бо дозволяв їй це, щоб мати можливість хоч якимось чином знати про те, що з тобою відбувається. Щойно зрозумів, що мій план провалився, а Свєта непомітно опинилася надто близько, припинив із нею спілкування, чесно розповівши, для яких цілей її використовував.

Мені складно вкласти в голові всі слова. Невже одна брехня могла вилитися в таку тривалу і каламутну історію, сповнену болю і розчарування?

— Вона розповідала мені зовсім інше, Ромо, — приречено заявляю я. — Сказала, що ти їй зізнався в почуттях і запропонував стосунки. Ти маєш рацію, тоді я відвернулася від тебе, але тільки тому що... Мені було боляче.

— Боляче від чого, Ілоно? — запитує він і підходить ближче.

Дозволяю це. Його близькість буквально п'янить. І мені зовсім не хочеться відсторонюватися, як це було у випадку з Віктором.

Рома ніби ще сам до кінця не склав пазл. Йому не вистачає однієї важливої деталі, а я не розумію, як саме маю її піднести.

— Я вчора не пішла на захист проекту, Ромо, — твердо заявляю я, щоб він повірив.

— Як це? — його, колись вірна, теорія щодо мене і Віктора починає розсипатися на очах. — Чому?

— Тому що закохана зовсім не у Віктора, — дивлюся йому прямо в очі, коли долоня торкається моєї щоки... І кілька років тому теж була закохана, так. І теж не в нього.

Замішання в його очах майже відчутне.

Але мені не доводиться говорити прямо, цієї інформації йому достатньо, щоб нарешті зрозуміти.