Читати книгу - "Аутсайдер"

  7

Ґрейс і Сара сиділи у вітальні на дивані. Марсі вмостилася між ними, оповивши дочок руками. Гові Ґолд сидів у великому м’якому кріслі, яке належало Террі ще до того, як світ полетів шкереберть. У комплекті з кріслом був пуфик. Ралф Андерсон поставив його перед диваном і сів — ноги в детектива були такі довгі, що коліна замалим не обрамляли йому лице. Певно, вигляд у нього був комічний, і якщо Ґрейс Мейтленд від цього трохи розслабиться, то це лише на краще.

— Мабуть, лячний тобі сон наснився, Ґрейс. А ти точно знаєш, що це був сон?

— Звісно що сон, — відказала Марсі. Обличчя в неї було напружене й бліде. — Ніякого чоловіка в цьому будинку не було. Він не зміг би піднятися на другий поверх так, щоб ми його не помітили.

— Або принаймні не почули, — вставила Сара, тільки голос у неї був боязкий. Наляканий. — У нас сходи риплять як дурні.

— Вас сюди запросили з єдиною метою — заспокоїти мою доньку, — сказала Марсі. — То зробіть нам таку ласку.

— Що б це не було, — мовив Ралф, — зараз цього чоловіка тут немає, ти ж це розумієш, Ґрейсі?

— Так, — здавалося, у цьому вона вже переконалася. — Він пішов. Сказав, що піде назавжди, якщо я передам вам повідомлення. Гадаю, він більше не повернеться, байдуже, сон то був чи ні.

Сара нарочито зітхнула й сказала:

— Ото полегшення.

— Тихо, карапунчику, — відгукнулась Марсі.

Ралф дістав блокнот.

— Опиши мені його вигляд. Який він із себе, той чоловік уві сні? Я ж бо детектив і тепер цілком упевнений, що то був тільки сон.

Хоч Марсі його недолюблювала і, мабуть, ніколи вже не долюбить, та все одно подивилася на Ралфа з удячністю, хоч за таку дрібничку.

— Краще, — сказала Ґрейс. — Він уже краще виглядав. Не було того обличчя, мов із «Плей-Доу».

— Саме так він виглядав раніше, — повідомила Сара Ралфу. — Як вона казала.

— Саро, — звернулася Марсі до дочки, — іди-но з містером Ґолдом на кухню і принеси нам всім по шматочку торта, гаразд?

Сара глянула на Ралфа.

— І навіть йому торт? Він що, тепер нам подобається?

— Усім по шматочку, — повторила Марсі, майстерно уникнувши запитання. — Це називається гостинністю. Давай, іди.

Сара злізла з дивана й підійшла до Гові.

— Мене виганяють.

— І як це могло трапитись із такою чудовою людиною, — сказав Гові. — Складу тобі компанію в пурді [172].

— У чому?

— Не зважай, дитинко.

І вони разом пішли на кухню.

— Прошу вас поквапитись, — сказала Марсі Ралфу. — Ви тут тільки через те, що, за словами Гові, це важливо. Що це якось пов’язано… ви в курсі.

Ралф кивнув, не відвертаючи очей від Ґрейс.

— Цей чоловік з обличчям із «Плей-Доу», коли він уперше з’явився…

— Й очима-соломинками, — сказала Ґрейс. — Вони стирчали, як у мультиках, і ті чорні цятки, що є у нас в очах, то в нього були дірки.

— Ага, — у блокноті Ралф занотував: «Очі-соломинки?». — Ти кажеш, що обличчя в нього було наче зліплене з глини «Плей-Доу» — може, це він так обгорів?

Ґрейс замислилась.

— Ні. Скоріш таке, як його не доліпили. Не… ну…

— Не закінчили? — спитала Марсі.

Ґрейс кивнула й засунула до рота палець. «Цей десятирічний смоктунець зі скривдженим личком… аж серцем до неї прикипів», — подумав Ралф. І дійсно, навіть попри всі очевидні, на перший погляд, докази провини Террі, це почуття вже ніколи не зміниться.

— Яким він був сьогодні, Ґрейсі? Той чоловік уві сні?

— З коротким чорним волоссям сторчма, як голки в дикобраза, і з маленькою бородою навколо рота. І мав таткові очі, тільки не справжні. І татуювання на руках, аж до ліктів. Зі зміями й усім таким. Спочатку була зелена футболка, потім вона перетворилася на татову бейсбольну із золотим драконом, а потім стала білою, як-от у місіс Джерсон, що робить мамі зачіски.

Ралф глянув на Марсі, і та відповіла:

— Мабуть, вона має на увазі спецівку чи халат.

— Так, — сказала Ґрейс. — Халат. Але потім знову з’яви­лася зелена футболка, і тоді я зрозуміла, що це сон. Тільки… — губи затремтіли, а очі сповнилися слізьми, що потекли по спаленілих щоках. — Тільки він казав мені погані речі. Казав, що радий, що я сумую. Обізвав мене малою дитиною.

Ґрейс зарилася обличчям у мамині груди й заплакала. Марсі глянула поверх доньчиної голови на Ралфа, і в цю мить вона не злилася на нього, лише боялася за дочку. «Вона знає, що то був не просто сон, — подумав Ралф. — Бачить, що він для мене дещо значить».

Коли дівчинка почала заспокоюватись, Ралф мовив:

— Усе гаразд, Ґрейсі. Дякую, що переповіла мені свій сон. А тепер усе скінчилося, так?

— Так, — відповіла мала хрипким від плачу голосом. — Він пішов. Я зробила так, як він сказав, і він пішов.

— Торт їстимемо тут, — сказала Марсі. — Іди поможи сестрі з тарілками.

Ґрейс побігла на кухню. Лишившись сам на сам із детективом, Марсі мовила:

— Їм обом несолодко велося останнім часом, особливо Ґрейс. Як на мене, то це був лише сон, от тільки Гові має іншу думку, і ви, я бачу, теж. Правда ж?

— Місіс Мейтленд… Марсі… Я сам не знаю, що думати. Ви обшукали кімнату Ґрейс?

— Звісно. Щойно вона пояснила, чому зателефонувала Гові.

— Знайшли якісь сліди проникнення?

— Ні. Вікно було зачинене, віконна сітка на місці, і Сара правду сказала про сходи. Будинок старий, кожна сходинка рипить.

— А як щодо ліжка? Ґрейс сказала, що чоловік сидів на ліжку.

Марсі видала розгублений смішок.

— Хтозна. Вона стала крутитись і вовтузитись, відколи… — жінка затулила обличчя руками. — Який жах.

Ралф підвівся й пішов до дивана, хотів заспокоїти Марсі, але жінка напружилась і посунулась геть.

— Прошу, не сідайте. І не торкайтеся мене. Ви тут не з моєї волі, детективе. А тільки для того, щоб моя молодша доня проспала сьогодні всю ніч і не голосила на весь дім.

Ралфу не довелося добирати відповідь, бо з кухні повернулися дівчата й Гові. Ґрейс обережно несла по тарілці в кожній руці. Марсі хутким, майже непомітним порухом витерла очі й широко всміхнулася до доньок та адвоката.

— Ура, торт! — сказала вона.

Ралф узяв свій шматок і подякував. Він думав про те, що вже геть усе розповів Джинні про цю срану, жаску, мов нічний кошмар, справу, але про сон цього малого дівчати він оповідати не збирався. Ні, тільки не про цей сон.

  8

Алек Пеллі гадав, що потрібний контакт знайдеться в мобільнику, але коли зателефонував, то почув, що цей номер більше не обслуговується. Тоді він відшукав свою стару чорну адресну книжку (колись він повсюди носив із собою цього вірного друга, але у вік комп’ютерів прирік його на заслання до шухляди письмового столу, ще й нижньої) і спробував набрати