Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Стрілець слухняно підсунув товаришеві баклажку. Холодна вода, що потекла в пересохле горло Еркісії, здалася йому порятунком, повернувши тверезість думок. Він не збрехав стрільцеві: він не мав жодного уявлення про те, що сталося. Він важко приходив до тями. Йому спало на думку, що це, мабуть, був praeciosum vocans – ніщо іншого.

Це було одне з перших розроблених прецизій з підтвердженим і на сто відсотків певним ефектом. Домініканець, який користувався їм, міг зв'язатися з будь-якою іншою людиною, з якою він зв'язав себе за допомогою досить складного алхімічного процесу, і передати їй будь-яку інформацію на будь-яку відстань. Таїнству зв'язування, яке домініканці тримали в найсуворішій таємниці, піддавався кожен монах, що просувався в ієрархії проповідників. Таким чином, генерал ордену або будь-який провінціал чи ординарій, у разі нагальної потреби, міг одночасно повідомити важливу інформацію всім іншим. До цієї перестороги вдавалися лише зрідка і в крайньому випадку, оскільки отримання новин було пов'язане з неприємними незручностями: одних, як Еркісія, нудило, інші непритомніли, треті тимчасово втрачали зір. А оскільки ніколи не знаєш, за яких обставин інший монах отримує інформацію, то все могло закінчитися по-різному, в тому числі й трагічно, якщо передача відбувалася посеред бою.

Praeciosum vocans кожен переживав трохи по-своєму: у випадку з Еркісією це було раптове відчуття переконання, що межувало з упевненістю, ніби хтось щось вклав йому в голову. Інші відчували це як громовий голос у голові, треті – як своєрідний сон, четверті – у вигляді незрозумілої інтуїції. Всі ці явища були записані в об'ємному томі з витонченою назвою "Essentia et phaenomena de vocantem praeciosum", що знаходився в замкненій частині монастирської бібліотеки в Римі – Домінік добре знав її і, звичайно, не знайшов би в ній опису того, що він щойно пережив.

Це було чимось більше, ніж видіння. Це було осяяння в його остаточній формі – інформація, яку намагалися донести до нього, розкрилася у всій своїй суті, разом з тисячами абсолютно несуттєвих побічних пов'язаних з нею відомостей. Вихор образів, звуків, неясних передчуттів і післявидінь дотику продовжував гудіти в його голові. Еркісія здригнувся. Так чи інакше, прецизія спрацювала: він знав те, що мав знати.

– Треба їхати, – сказав іспанець, підводячись. Слабкість покидала його з кожною миттю. – І швидко.

Херцбрудер не був переконаний його одужанням. Він уважно спостерігав, як Еркісія скочив на коня і поїхав навпростець через дике поле.

– Ти їдеш не туди, – сказав стрілець, наздоганяючи монаха. Той занепокоєно подивився на нього. – Нам треба на захід, через міст.

– Ми не їдемо до Майнца.

– Як це?

– Ми не їдемо до Майнца. Плани трохи змінилися.

– Навіщо мені їхати з вами, якщо не в Майнц, до монахів, які, нібито, мали б дати мені якісь пояснення?

– Пояснення тобі все одно хтось дасть. А поки що ми мусимо піти іншим маршрутом. Спочатку на північ.

– Будь я проклятий, якщо я коли-небудь мав більш легковажного супутника! – вибухнув Херцбрудер, аж його кінь затанцював на місці. – Вирішуйте! Раз їхати, раз не їхати, то чаклувати, то не чаклувати, так до Майнца, ні в інший бік, на північ, чуми їду одержати!

– Я отримав... повідомлення, – спокійно відповів Еркісія. – Не питай звідки, це складно, і я не маю ні сил, ні права пояснювати тобі це. У Майнці ми зараз знайдемо щонайбільше простих кліриків, і нам не потрібен сам орден, а лише той, хто в ньому є, а цей хтось буде на півночі.

– Знову ваша милість якусь маячню несе, – сердито сказав Херцбрудер. – З мене досить, ще одна така штука, і я коня хвостом розверну!

– Хіба ти не знаєш, що на війні все