Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

За кілька кілометрів від Чорнобильської атомної електростанції в 1970 роках Радянський Союз збудував грандіозну радіолокаційну станцію «Дуга», — одну з двох установок, які формували основу радянської системи раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет. Функціонування радіолокаційної станції вимагало великої кількості електроенергії, внаслідок чого «Дугу» секретним електричним кабелем під’єднали до ЧАЕС. Радар було збудовано з метою виявлення запусків балістичних ракет НАТО. Ще одна, аналогічна установка розміщувалась поблизу Комсомольська-на-Амурі, що на далекому сході СРСР, для моніторингу західного узбережжя США. Аварія на Чорнобильській АЕС вивела перший радар з ладу, оскільки військовий підрозділ у комплексі «Чорнобиль-2», з якого управлялася «Дуга», залишив об’єкт відразу після підвищення рівнів радіації протягом перших годин після вибуху. Однак колосальна радіолокаційна станція, яку американці називали «Steel Works», чітко проглядалася з повітря. Не було жодного способу оглянути ЧАЕС із гелікоптера і не помітити водночас надсекретної радіолокаційної системи.

Треба було обирати: показати Бліксові санвузли, приховавши місцезнаходження «Дуги», або ж навпаки. За словами Веліхова, Горбачов особисто ухвалив рішення з цього питання, дозволивши провести інспекцію з гелікоптера. Цей крок значно зменшив імовірність ситуації, за якої радіоактивний пил, поглинутий Бліксом на шляху до Чорнобиля, і заміри, зроблені на атомній станції, дозволять і йому, і його експертам усвідомити істинний масштаб катастрофи. А це, зі свого боку, буде суперечити тому, що Радянський Союз заявляв світовій спільноті: викиди радіації з реактора припинилися, а рівні тримаються внаслідок уламків, розкиданих після вибуху. Як чудово розуміла радянська влада, така напівправда була рівноцінною брехні.

Достеменно невідомо, чи помітили Блікс і його експерти «Дугу» під час польоту. Однак Ганс Блікс точно бачив дим із реактора — маркер того, що графіт і досі горів. Євгеній Веліхов пригадував: американський радник Блікса Морріс Розен не мав при собі обладнання, потрібного для замірювання високих рівнів радіації, а тому на питання, чи хоче він підлетіти ближче до реактора, Розен відповів відмовою. Блікс повідомляв, що в кабіні гелікоптера на висоті 400 метрів і на відстані 800 метрів від реактора його дозиметри фіксували рівень випромінювання у 350 мілірентгенів за годину. Замірів радіаційних рівнів за межами відносно безпечної кабіни гелікоптера експерти не проводили, як не відвідували й безпосередньо ЧАЕС. Натомість, вони сіли в досить безпечному — порівняно з надзвичайно забрудненою Прип’яттю — Чорнобилі і згодом повернулися в Київ. Незважаючи на дим, ситуація здавалася цілком прийнятною. «Загалом, станція залишалася цілісною; хтось метушився на землі, жодних слідів від десятків тисяч трупів не помітили», — згадував Веліхов.

На організованій незабаром у Москві пресконференції Ганс Блікс з оптимізмом оцінював майбутнє забрудненого внаслідок аварії регіону. «Ми змогли побачити людей, які працювали на полях; худобу на пасовищах, авто, які рухалися вулицями, — заявив він журналістам. — Росіяни впевнені, що зможуть відчистити територію. Вона знову стане придатною для сільського господарства». Окрім того, Блікс запропонував скликати у Відні міжнародну конференцію, на якій було б розглянуто причини катастрофи і варіанти уникнення аварій у майбутньому. Він запевнив аудиторію, що Китайський синдром — або отруєння ґрунтових вод і Світового океану — загрози не становить, а Розен дійшов висновку, що розплавлення реактора не сталося. Пізніше в інтерв’ю радянському журналістові у Відні Морріс Розен оцінить рівні радіації, заміряні під час польоту над ЧАЕС, у 10 мілібер. «Не надто висока доза опромінення, — сказав він, — яка еквівалентна, наприклад, дозі радіації, отриманій пасажиром авіарейсу протягом двох перельотів з Європи у США».

Візит Ганса Блікса в Чорнобиль приніс Союзу першу перемогу в пропагандистській війні із Заходом. Дев’ятого травня, у день московської пресконференції, скликаної після візиту, «Правда» опублікувала статтю Георгія Аркадійовича Арбатова, провідного радянського експерта в галузі міжнародних відносин і директора Інституту США і Канади АН СРСР, який заявив: Захід не консолідований у своїй критиці Радянського Союзу. Є хороші хлопці, єй погані. Серед перших, які проявляли щире співчуття і прагнули допомогти, називали американського лікаря Роберта Пітера Гейла — експерта з трансплантації кісткового мозку, що прилетів до Москви 2 травня для допомоги жертвам аварії, — та його колегу, лікаря Пола Терасакі. Зі свого боку, опозиційний табір був представлений неназваними провідниками та учасниками психологічної війни проти СРСР, які нібито побоювалися радянських мирних ініціатив і тепер заявляли, що, зважаючи на замовчування Радянським Союзом інформації про аварію, пропозиціям цієї країни довіряти не можна. «З метою Посилення пропагандистського ажіотажу і направлення його на СРСР вони вирішили вдалися до очевидного перебільшення, зображуючи серйозну, але, безсумнівно, внутрішню аварію, як глобальну ядерну катастрофу», — писав Арбатов.

Коли 14 травня Горбачов звернувся до своєї країни з першим і останнім виступом, присвяченим Чорнобилю, він підхопив і розвинув цілу низку аргументів Арбатова. Як і Георгій Арбатов, Генеральний секретар подякував лікарям Гейлу і Терасакі. Він також відзначив «об’єктивність» Ганса Блікса і засудив «безкраю антирадянську кампанію», розгорнуту на Заході, особливо у Сполучених Штатах Америки та Західній Німеччині. Горбачов розкритикував заяву, зроблену в Токіо лідерами країн «Великої сімки», виклав план з посилення ролі агентства, очолюваного Бліксом, і пообіцяв — повний звіт про інцидент презентують на конференції, яку має організувати саме Ганс Блікс. Він також закликав Рональда Рейгана до зустрічі — можливо, в Хіросімі, — щоб підписати договір про заборону ядерних виробувань. Горбачов прагнув змінити хід гри, вплівши в полеміку навколо чорнобильського питання тему Хіросіми.

Втім, незалежно від контрнаступу Михайла Горбачова на Захід, на внутрішньополітичній арені цей виступ не приніс йому практично ніяких дивідендів. Перекладач Горбачова Павло Палажченко, який працював із зверненням Генерального секретаря, зізнавався, що був поставлений у складне становище: з одного боку, намагаючись не применшувати масштаби катастрофи, а з другого — не сказати нічого, що могло б викликати паніку. Результат був яким завгодно, але тільки не таким, якого хотіли Горбачов та його спічрайтери. Як пригадував Палажченко, Москва була «на порозі паніки». «Містом ширилися чутки. Мало хто довіряв офіційний версії подій... Державні ЗМІ — і за звичкою, і від страху посіяти більшу паніку — применшували наслідки катастрофи. Настрої в Москві були похмурими і нерідко злісними. Словом, — настрої