Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

– Ну, з ним можна було домовитися.

Вони не змогли подолати відстань, яку намітили проїхати за день; Ґольдмунд був надто виснажений, його руки не могли більше тримати віжок. Довелося зупинитися в одному селі; його вклали спати, через незначну лихоманку він ще й наступний день провів у ліжку. Зате потім він зміг їхати далі. А незабаром, коли його руки позаживали, він почав отримувати справжню насолоду від подорожі… Як же давно він не їздив верхи! Він ожив, знову став молодим і моторним, часом скакав з конюхом наввипередки, а в години балакучості закидав свого друга Нарциса сотнею нетерплячих питань. Стримано, але з радістю відповідав на них Нарцис; він знову був зачарований Ґольдмундом, йому подобалися його питання, такі різкі, такі дитячі, сповнені безмежної довіри до духу й розуму друга.

– Одне питання, Нарцисе: ви теж спалювали коли-небудь євреїв?

– Спалювали євреїв? Як це? У нас же немає ніяких євреїв.

– Правильно. Але скажи: ти зміг би спалювати євреїв? Можеш собі взагалі таке уявити?

– Ні, навіщо це мені? Ти вважаєш мене фанатиком?

– Зрозумій мене, Нарцисе! Я маю на увазі: ти можеш собі уявити, що ти в якомусь випадку міг би віддати наказ про знищення євреїв або дати свою згоду на це? Адже ціла купа герцогів, бургомістрів, єпископів та інших можновладців віддавали такі накази.

– Я не віддав би такого наказу. Але можу собі уявити випадок, коли мені довелося б бути свідком такої жорстокості і змиритися з нею.

– Отже, ти змирився б?

– Звичайно, якби у мене не було влади не допустити цього. Тобі, мабуть, довелося бачити спалення євреїв, Ґольдмунде?

– На жаль.

– Ну, і ти цьому завадив? Ні? Ось бачиш.

Ґольдмунд детально розповів історію Ребеки і при цьому дуже розпалився:

– Так от, – рішуче підсумував він, – що ж це за світ, в якому ми мусимо жити? Хіба це не пекло? Хіба це не обурливо і не огидно?

– Звичайно. Світ саме такий.

– Так! – вигукнув Ґольдмунд сердито. – А скільки разів ти раніше стверджував, що світ божественний, що це велика гармонія кіл, у центрі яких на троні сидить Творець, і все суще – це добро, й таке інше. Ти казав, що так вважали Аристотель або святий Тома. Мені дуже цікаво почути твоє пояснення цієї суперечності.

Нарцис засміявся.

– Ти маєш дивовижну пам’ять, та все ж вона тебе трохи зраджує. Я завжди вважав досконалим Творця, але не його творіння. Я ніколи не заперечував зла у світі. Що життя на землі гармонійне і справедливе і що людина добра, цього, мій милий, не стверджував жоден справжній мислитель. І навпаки, про те, що помисли і бажання людського серця злі, чітко сказано у Святому Письмі, і ми щодня бачимо підтвердження цьому.

– Дуже добре. Що ж, нарешті я розумію, що маєте на увазі ви, вчені. Отже, людина зла, і життя на землі сповнене ницості і свинства, це ви визнаєте. А десь поза цим, у ваших думках і підручниках, існує справедливість і досконалість. Вони є, їх можна довести, от лишень скористатися ними зась.

– У тебе накопичилося багато неприязні до нас, теологів, любий друже! Але ти все ще не став мислителем, у тебе все сплутано. Тобі доведеться дечого ще повчитися. Але чому ти вважаєш, що ми не використовуємо ідею справедливості? Щодня і щогодини ми робимо це. Я, наприклад, настоятель і повинен керувати монастирем, а в цьому монастирі все відбувається так само недосконало і небезгріховно, як і скрізь у світі. Проте, визнаючи первородний гріх, ми постійно йдемо назустріч ідеї справедливості, намагаємося міряти по ній наше недосконале життя, прагнемо виправляти зло і постійно пов’язувати своє життя з Богом.

– Все так, Нарцисе. Але я маю на увазі не тебе і не те, що ти поганий настоятель. Я думаю про Ребеку, про спалених євреїв, про масові поховання, про велике вимирання, про вулиці й будинки, в яких лежали й смерділи чумні трупи, про все це моторошне запустіння, про безпритульних, осиротілих дітей, про дворових собак, що гинули з голоду на своїх ланцюгах, – і коли я про все це думаю і бачу перед собою ці картини, у мене болить душа, і мені починає здаватися, що наші матері народили нас у безнадійно жорстокий і диявольський світ, і краще було б, якби вони цього не робили, а Бог не створював би цей жахливий світ і Спаситель не вмирав би марно за нього на хресті.

Нарцис доброзичливо кивав другові.

– Ти абсолютно маєш рацію, – сказав він лагідно, – виговорися повністю, скажи мені все. Хоча в одному ти дуже помиляєшся: ти вважаєш, що говориш, висловлюючи думки, але це – почуття! Це почуття людини, яку терзає жорстокість буття. Але не забувай, що цим сумним і розпачливим почуттям протистоять зовсім інші! Коли ти із задоволенням сидиш у сідлі, мчиш верхи на своєму коні красивою місцевістю або досить легковажно пробираєшся увечері в замок, щоб позалицятися до коханої графа, світ виглядає для тебе зовсім інакше, і ніякі чумні будинки, ані спалені євреї не заважають тобі шукати насолоди. Чи ж не так?

– Звичайно, так. Оскільки світ сповлений смерті й жаху, я постійно шукаю розради для свого серця, зриваючи прекрасні квіти, які зустрічаються посеред цього пекла. Я знаходжу насолоду і на якийсь час забуваю про жахіття. Але від цього його не стає менше.

– Ти дуже добре це сформулював. Отже, ти вважаєш, що знаходишся у світі смерті й жахіть і тікаєш від цього в насолоду. Але задоволення – річ нетривка, воно знову повертає тебе до пустки.

– Так і є.

– З більшістю людей відбувається те саме, тільки мало хто сприймає це з такою силою і запалом, як ти, і в небагатьох є потреба осмислювати ці відчуття. Але скажи мені, крім цього відчайдушного метання туди-сюди між насолодою і жахом, крім цієї гойдалки між жагою до життя і усвідомленням смерті – ти не пробував піти ще якимось іншим шляхом?

– Авжеж, пробував. Я намагався займатися мистецтвом. Я ж тобі вже казав, що став, зокрема, митцем. Одного разу, це було років зо три по тому, як я пішов з монастиря і весь час мандрував, в одній монастирській церкві я побачив дерев’яну Божу Матір, вона була така прекрасна і її вигляд так захопив мене, що я дізнався, хто майстер, який її створив, і розшукав його. Це