Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я хихикнув, а потім сказав:
– Я також пам’ятаю нашу першу зустріч, – зауважив я. – Веселу усміхнену дівчинку, яка мені, як здавалося була бешкетницею. Буду чесний, тому не ображайся, в першу нашу зустріч я подумав що ти не сповна розуму, але з часом я зрозумів, що був не правий. Ти лише маленька мила дівчинка. Я був радий проводити з тобою час, розмовляти й просто гуляти. Мені подобається твій дзвінкий сміх і тепла усмішка. Не знаю, як там буде далі, але знай, я тебе також кохаю всім серцем.
Аліна почала плакати, а я підійшов до неї, взяв її одною рукою за талію, а другою відкинув з її лиця волосся й ніжно поцілував у губи. Я хотів відійти від неї, але вона поцілувала мене у відповідь і нікуди не пускала.
– Не йди. Залишся сьогодні зі мною, – сказала вона.
Ґудзики на моїй та її сорочках розстібувалися швидко та вміло. І от, її юбка валяється на підлозі разом з нашими сорочками та взуттям. Я був з нею дуже обережний. Догадувався, що я в неї перший, і як виявилося був правий. Ми лежали один біля одного на ліжку й важко дихали. Я не хотів від неї відходити ані на крок. Міцно прижавши її до себе спиною я поцілував її у шию, після того, як ми завершили й обійнявши ми поснули.
Поспав я недовго, лише годину десь. Аліна досі спала. Вкривши її одіялом, я вдягнувся й перед тим, як виходити надвір взяв одну з квіток. Хотілося курити. Я всівся в неї на одній з сходинок й закурив час від часу нюхаючи пахучу квітку. Лілія долини. Яка ж вона схожа на конвалію... Зараз була тільки десята година вечора. Рано ж ми позасинали. Навіть не віриться що зміна скоро закінчиться... Стільки всього трапилося за такий час, а я так і не зміг знайти істинного вбивцю. Це фіаско. Катастрофа. Можна назвати це різними словами, але вони навіть на половину б не описували мій провал. Але хоча чому провал? В мене ще є час. Його дуже мало, але він є. Потрібно буде прочитати щоденник Гургена, коли прийду до себе. Там точно є щось, що мені потрібно. Він то лежить на столі у Аліни, але зараз не до цього. Потрібно розгрузити мозок. Щось, що вкаже мені на маніяка. Якщо я дізнаюсь хто це, то клянусь, я його вб’ю. Буду його різати, як свиню. Мені ніщо в житті так не принесе задоволення, як тепла кров мудака, що тільки те й робить, що забирає життя ні в чому не винних людей. Якщо я раніше й задавав собі питання, чи зможу я вбити людину й жити з цим все своє життя, то я вагався, не знав точно, але тепер... Тепер я знаю, що зможу. І рука моя не здригнеться і око не сіпнеться. Тому що це істота, яка не має права бути серед людей, особливо живих. А тим часом, поки я думав, дорогою йшов Женя й посміхнувшись підійшов до мене:
– Привіт, піонере, як ти там?
Я подивився на нього. Щось в ньому було дивне. І знову цей стійкий запах бузку. Його щось стало занадто багато, останнім часом.
– А ти як думаєш? В мене друга вбили...
Він промовчав, а потім сказав:
– Кого? Отого малого? Ви з ним друзі були?
Я кивнув.
– Та забий на нього, яка взагалі різниця чи живий він чи мертвий? Нікому діла все одно немає! – він підійшов до мене й нахилився впритул. Я почав сильно чхати. Потім він відійшов туди, де й стояв хвилину тому.
В мені почала закипати злість. Але я відповідав спокійно.
– Як ти таке взагалі можеш казати? Його вбили! Вбили! Зарізали у ліжку!
– Ти правий, – сказав він піднімаючи догори руки. – Його й справді шкода.
В мене тільки що з’явилася одна думка... Можливо це буде виглядати з мого боку дивним і цього робити взагалі не треба. Ні, не буду. А хоча...
– О, то ти тепер тут такий не байдужий став до всіх, так? В лісі кинув мене одного, а сам обісраний куди побіг, га? Труси прати?
Він аж отетерів.
– Я взагалі-то хлопця шукав, і...
– «Я взагалі-то хлопця шукав» – перекривив його я. – І що там, знайшов? Де він був? Лежав під ліжком разом з тобою, коли тварюка ревіла у лісі?
– ЩО?!
– Що, що? Пельку стули свою і біжи звідціля, як побіг у лісі, бо відчуваю що ще трохи, і ти зараз заплачеш! Коли я валявся в чотирьох стінах, у тій палаті, мене навіщували всі, окрім тебе! Соромно було в очі дивитися? А? Кажи, як є!
– Та пішов ти! – закричав він. – Думаєш ти такий крутий тут? Думаєш всесильний? Пішов ти! Я тебе також навіщував!
Від нього віяло злістю. Я навіть відчув всім тілом його чисту ненависть.
– Ні, – відказав я, – були якраз то всі, окрім тебе.
Він кричав на мене, лаявся, а я все пропускав повз вуха. Потім я взяв квіточку й заплющивши очі підніс її до свого носа й вдихнув.
– Що це ти робиш?! – закричав він. – Слухай мене...
– Як це що роблю? – зі здивуванням відповів я. – Конвалію нюхаю.
– Яка ще конвалія?! – він став багряним, здавалося що якщо проштрикнути його голкою, то він взірветься. – Це лілія долини ідіот! Вони геть різні! Як цього можна не знати, ти що дурень?
Я повільно розплющив очі.
– Ти ж казав що ти взагалі не розбираєшся у квітах.
Він почав затинатися, а я в той час встав і пішов повільно його в сторону, перед цим жбурнувши квітку на дорогу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.