Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

для нього залюбки готувала Мадлен. Вона загортала їх у тканий мішечок, а він клав його до внутрішньої кишені свого непромокального плаща. Неодноразово Мадлен помічала один непочатий бутерброд й бралася докоряти, чому він не з’їв. Леонід винувато всміхався. Не був голодний. Йому вистачало алкоголю. Він пив і від того не п’янів і не хитався. За ним закріпилася репутація нечуваного п’янички — не один довбень, сподіваючись його перепити, сповзав під прилавок, тоді як Леонід виходив безтурботним кроком, тільки знизавши плечима, сідав у своє таксі та їхав не відхиляючись від прямої ні на сантиметр. Ніхто не мав пояснень такій надлюдській стійкості. Він був недосяжним найкращим гравцем Клубу. Навіть коли опинявся у скрутних ситуаціях чи хиляв лишку, він викручувався та виводив на пат. Його слава сягала далеко за межі Клубу: не один гравець відчиняв клубні двері, щоб позмагатися з ним. Студенти сусідніх вищих шкіл, Центральної чи Політеху, сідали навпроти, марно сподіваючись на перемогу. Леонід не приставав на жодну партію без парі на пляшечку «Кот-дю-Рону» чи аперитиву й частування всіх присутніх. Часто ті, хто насмілилися з ним тягатися, виходили знеславлені й напідпитку. Ніхто, окрім його найліпших друзів, Ігоря та Вернера, і Віржиля, що не втрачав надії покласти його на лопатки, не наважувався кидати йому виклик. Переможеним доводилося терпіти його саркастичні кпини: «А ти прогресуєш, Тіборе, лишень чомусь у протилежному напрямку», або «Та ти дрібний провінційний гравець, Імре», чи як-от Грегоріосу, якому було незнайоме почуття гумору: «За шкалою від 1 до 10 ти нижче від нуля».

Найгіршу серед шахових образ він приберігав для тих, хто наважувався оспорювати його першість: він величав їх слиньками. Я неодноразово намагався вмовити його розіграти зі мною партію. Він ухилявся з незмінною посмішкою:

— Обговоримо це років за десять. Як станеш гравцем. Іди вправляйся з Імре чи Володимиром. А як вони перестануть у тебе вигравати, повертайся до мене.

Я годинами спостерігав за його партіями, занотовуючи кожен хід та ставлячи запитання. Леонід був натхненний гравець і не потребував ані дошки, ані фігур. Він грав у голові. І стверджував, що знає напам’ять 287 найкорисніших партій та кількасот кращих дебютів й ендшпілів. Дивно, що не підрахував ретельніше, бо був надточний. Він запам’ятовував кожен хід, пригадуючи аналогічну серію розмінів[120] зі, скажімо, якогось іменитого турніру; запитував себе, як би вчинили за такої ситуації його безперечний кумир Алехін, що носив у голові понад тисячу партій, проти якого він мав честь зіграти тричі, не вигравши жодного разу, чи чемпіон чемпіонів Ботвинник, що так само завжди його перемагав. Якось я поверхово спостерігав за партією, не розуміючи доброї половини. Леонід, зауваживши мою розгубленість, розклав фігури:

— Ось. Це легка партія. Ти маєш поставити мат за чотири ходи.

Він залишив мене віч-на-віч із власною жалюгідністю. Приєдналися Павло й Віржиль. Ми намагалися знайти саме той очевидний розв'язок. Упевнені, цього разу він помилився.

— Він сказав, у чотири ходи? — поцікавився Віржиль.

— Варіантів — хоч греблю гати. Ми що, схожі на ідіотів? — додав Павло. — Він з тебе покепкував.

— Піди спитай у чемпіона, як він це зробить у чотири ходи, — запропонував Віржиль. — Я от стверджую, що це неможливо. За п’ять — припустимо, але не за чотири.

— Він саме грає.

— А мені начхати, — відповів Павло. — Уже ціни собі не складе?

Я насмілився потривожити його під час партії зі студентом — щойно Леонід зробив хід і натиснув кнопку годинника.

— Леоніде, а ти впевнений, що не помилився? Неможливо поставити мат у чотири ходи. Зі мною всі згодні.

— Що, вже не можеш почекати? Я ж казав тобі: ніколи не відривай гравця від партії. За винятком пожежі в Клубі. Колись ми додавали «чи як німці атакуватимуть». Небезпеки не видно? Тож не діймай мене!

Я стежив за партією. Судячи з напруженого обличчя, його молодий супротивник був у безвиході. Час від часу він кидав оком на стрілку годинника, що наближалася до визначеного порогу — XII. Він глибоко зітхнув, закивав головою, наче вона йому була зайва, та скинув свого короля.

— Браво, — пробурмотів він писклявим голосом.

І простягнув руку Леонідові, той потис кінчиками пальців.

— Жакі, — крикнув останній, — принеси пляшку «Кот-дю-Рону». Мосьє пригощає. Не бажаєте келиха, юначе? — додав він.

— Ні, дякую.

— Як вам завгодно, — мовив Леонід, хильнувши повного келиха.

Спорожнивши одним хилом перший, він налив другий. Потім, масуючи собі поперек, повернувся всім тілом і вшанував наш столик своєю компанією.

— Цікаві такі, ці пуголовки з Політеху. Сильні в математиці й непогані в шахах. Візьмемо от цього: був би нічогеньким гравцем, якби так не беріг свій зад. Надто вже боїться програти.

— Пригостиш нас келихом? — поцікавився Павло.

— Пригощу, як почнеш прогресувати. Бачу, це буде не скоро.

— Цього разу ти вскочив у суточки! — наближаючись до столу, кинув Віржиль.

— Та ви просто купка слиньків, — сказав Леонід, здійснивши чотири ходи білими і чорними. Мат! Навіть мій кіт не схотів би з вами зіграти.

Віржиль і Павло, більше не наполягаючи, пішли геть.

— А ти, — звернувся до мене Леонід, — завершиш партію і спробуєш допетрати, чому цей дурник здався. Принаймні він розгадав партію.

Я втупився в шахівницю й поставив на місце короля.

— У нього була вигідна позиція, так?

— Це нескладно. Не очевидно, однак досить просто. Я дам тобі наводку. Минулого тижня вже була схожа ситуація, мінус один кінь.

Я хвилин двадцять роздивлявся шахівницю, наче намагався відгадати секрет ієрогліфів.

— Ти славний, Леоніде. Але я цього не розумію. Шахи як математика: я в них нульовий.

— Як почнеш одного дня використовувати мозок, що спить десь там, у твоїй голові, він тобі допоможе.

— Я тільки цього і прагну. Як то робиться?

— Якби я знав, то не був би таксистом. А мав би повні кишені грошиків.

— Ти коли-небудь був справді п’яним?

Він замислився, перебирав давні спогади.

— П’яний як чіп, маєш на увазі? Двічі або тричі, коли був молодим, відчував, що злегка крутилося в голові. Під час війни я напивався. Але завжди міг устояти на ногах.

Мадлен з Ігорем усе намагалися згодувати йому страву дня. Він ледь її торкався та брався за черговий кухлик «Кот-дю-Рону» — най бережеться той, хто відмовлявся освіжити його.

— Я плачу. Я не п’яний. Я не скандалю. Роби свою справу — принеси мені випити.

— Леоніде, — казав Ігор, — ти зовсім не їси. Схуд так, що й не впізнати. Не уявляю, як ти досі тримаєшся на ногах. Одного дня в тебе не стане сил кермувати.

— Я ніколи в житті