Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

Дуже сумнівно, щоб обраний нами герой сподобався читачам. Дамам він не сподобався, це можна сказати напевне, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді біда! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб’є чистіше дзеркала його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама огрядність й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: огрядність ні в якому разі не подарують героєві, і вельми багато дам, відвернувшись, кажуть: «Фі! такий бридкий!» На жаль, все це відомо авторові, і з усім тим він не може взяти за героя доброчесну людину. Але… може, в цій же самій повісті почуються інші, ще досі не брані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божественними доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі доброчесні люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться російські рухи… і побачать, як глибоко запало в слов’янську природу те, що лишень ковзнуло по природі інших народів… Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, будучи давно вже мужем, вихованому суворим внутрішнім життям і свіжою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесна людина все-таки не взята за героя. І можна навіть сказати, чому не взята. Бо час нарешті дати спокій бідній доброчесній людині; [бо марно обертається на устах слово «доброчесна людина»;] бо обернули на коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом і всім, чим попало; бо заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, а залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; бо лицемірно прикликають доброчесну людину; бо не шанують доброчесну людину. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!

Темне й скромне походження нашого героя. Батьки були дворяни, але стовбові чи особисті[201] — Бог відає. Лицем він на них не був схожий; принаймні родичка, що була при його народженні, низенька, куценька жінка, яких звичайно звуть піголицями, взявши в руки дитину, скрикнула: «Зовсім не такий удався, як я думала! Йому б слід було піти в бабу з материного боку, це було б найкраще, а він народився просто, як говорить приказка: ні в матір, ні в отця, а в проїжджого молодця». Життя напочатку глянуло на нього було кисло-незахисно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька світличка з маленькими вікнами, що не розчинялись ні взимку, ні влітку; батько — хвора людина в довгому сурдуті на смушках і в плетених пантофлях, узутих на босу ногу, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісошницю, яка стояла в кутку; вічне сидіння на лавці, з пером у руках, чорнилом на пальцях і навіть на губах, незмінні прописи[202] перед очима: «не бреши, слухайся старших і носи чесноту в серці»; вічне човгання і тьопання по кімнаті ляпанців; знайомий, але завжди суворий голос: «знову дурієш?», що озивався в той час, коли дитина, занудившись одноманітністю праці, приробляла до літери яку-небудь карлючку або хвіст; і вічно знайоме, завжди неприємне почуття, коли слідом за цими словами краєчок вуха його скручувався дуже боляче нігтями довгих пальців, що простяглися ззаду, — ось бідна картина початкового його дитинства, про яке ледве зберіг він блідий спомин. Але в житті все міняється швидко і жваво, — і одного дня з першим весняним сонцем і розповнілими потоками, батько, взявши сина, виїхав з ним на візочку, який потягла гніда строката конячка, відома в ліверантів під ім’ям сороки; нею правив кучер — маленький горбань, родоначальник єдиної кріпацької, належної батькові Чичикова, сім’ї, який обіймав майже всі посади в домі. Сорокою пленталися вони понад півтора дні; по дорозі ночували, перевозились через річку, закушували холодним пирогом і печеною бараниною, і тільки третього дня вранці дістались до міста. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рот. Потім сорока брьохнулася разом з візком у яму, якою починався вузький провулок, увесь спрямований униз і вкрай заболочений; довго працювала там вона з усієї сили й місила ногами, підохочувана і горбанем, і самим паном, і нарешті втягла їх у невеликий дворик, що стояв на косогорі з двома розквітлими яблунями перед стареньким будиночком і садочком позад нього, низьким, маленьким, де була тільки городина, бузина та прихована в глибині її дерев’яна будочка, крита драницею з вузеньким матовим віконцем. Тут жила родичка їхня, дряхла бабуся, яка все ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі; вона поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня до класів міської школи. Батько переночувавши, другого дня вибрався в дорогу. При розлуці сліз не було з батьківських очей; дана була полтина міді на видаток та ласощі і, що багато важливіше, розумне напучення: «Гляди, Павлуша, вчись, не дурій і не байдикуй, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли догоджатимеш начальникові, то хоч і в науці не вспієш і хисту Бог не дав, все ж посунешся і всіх випередиш. З товаришами не водись: вони тебе добра не навчать; а коли вже пішло на те, так водися з тими, що багатші, щоб при нагоді могли бути тобі корисними. Не пригощай і не частуй нікого, а поводься краще так, щоб тебе пригощали, а найбільше, найбільше бережи й складай копійку, ця річ над усе надійніша в світі. Товариш або приятель тебе обдурить і в біді перший тебе зрадить, а копійка не зрадить, хоч у якій біді ти будеш. Усе зробиш і все проб’єш на світі копійкою». Давши таке напучення, батько розлучився з сином і поплентався знову додому на своїй сороці, і з того часу вже ніколи він більше його не бачив; але слова й напучення глибоко запали йому в душу.

Павлуша другого ж