Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Майкл повернувся до Дубліна з Ерскіном Чайлдерзом, секретарем делегації. То був стрункий чоловік із тонкими рисами обличчя й манерами ерудита. Мені було відомо, що він мав дружину-американку й Договору не підтримає. Але він був усього-на-всього посланцем, а не делегатом, і його підпис не буде необхідним для ухвалення угоди з Англією. Він привітався з Томасом і зі мною, втомлено потиснувши нам руки; на нього чекала власна автівка, але він дав нам побути якусь хвильку з Майклом, перш ніж йому доведеться їхати до Меншн-гауса — будівлі, де мали відбутися збори.

— Поговорімо, Томасе, поки ти сидітимеш за кермом. Іншої нагоди, може, й не випаде, — наказав Майкл, і ми втрьох сіли на переднє сидіння автівки: Томас — за кермо, а я посередині. У Майкла був такий вигляд, наче він кілька тижнів не спав. Він обтрусив своє пальто й зачесав назад волосся, поки Томас керував автівкою.

— Скажи мені, Енні, — поцікавився Майкл, — що буде далі? Що доброго можна чекати від цієї пекельної поїздки?

Я всю ніч намагалася згадати заплутані подробиці цієї епохи, а змогла хіба що пригадати в загальних рисах протиборство, що відбувалося від початку перемовин 11 жовтня до подальшого підписання Договору, або ж, як його інколи називали, Статуту, на початку грудня. Сьогоднішня зустріч у Меншн-гаусі не згадувалася мені як продуктивна чи доленосна. Про неї взагалі було мало інформації, крім згадок в подальших дебатах. Це був початок кінця, та в майбутні тижні гризня лише посилиться.

— Конкретні подробиці визначити важко, — заговорила я, — та присяга на вірність короні, якої вимагає Ллойд Джордж, викличе гнів. Де Валера наполягатиме на зовнішній асоціації замість статусу домініону, наразі зазначеного у Статуті…

— Зовнішню асоціацію потопили, — урвав мене Майкл. — Ми спробували запровадити її, але від неї категорично відмовилися. Статус домініону з присягою, у якій корону оголошено головою низки окремих держав — у тому числі Ірландії, — це найближче до республіки з того, на що ми можемо сподіватися. Наша країна маленька, а Англія — це імперія. Нічого кращого за статус домініону ми не отримаємо. Я бачу в цьому наближення на крок до більшої незалежності в перспективі. Ми можемо дістати точку опори, а можемо піти воювати. Ось які є варіанти, — різко пояснив Майкл.

Я кивнула, а Томас потягнувся й потиснув мені руку, спонукаючи продовжувати. Майкл Коллінз не гнівався на мене. Він був стомлений і за останні кілька тижнів уже сто разів вів достоту такі самі суперечки.

— Майкле, я можу сказати ось що: ті, хто ненавидів тебе раніше, все одно тебе ненавидітимуть. Ти мало що можеш сказати, щоб змінити їхню думку.

— Кахал Бру та Остін Стек, — зітхнув Майкл, назвавши своїх найзатятіших супротивників у ірландському уряді. — Дев мене не ненавидить… а може, й ненавидить. — Майкл потер обличчя. — Ім’я де Валери має певну вагу по всій Ірландії, до того ж він — президент Дойлу; має чималий політичний капітал, який може витрачати. Але я не можу його розкусити. Він ніби й хоче диктувати, у якому напрямку рухатися країні, та не бажає сидіти на водійському місці й керувати транспортом, бо можна зірватися з кручі.

— Він порівняє себе з капітаном, чия команда випередила приплив і мало не потопила корабель.

— Що, справді? — перепитав Майкл і спохмурнів на виду. — Капітан корабля, який не завдав собі клопоту вийти у плавання разом із командою.

— Здається, під час одного обговорення ти скажеш, що він намагається керувати кораблем із суходолу, — тихо сказала я.

— О! Це навіть влучніше, — різко відказав Майкл.

— Люди будуть із тобою, Міку. Якщо Договір подобається тобі, він подобається й нам, — подав голос Томас.

— Томмі, він мені не подобається. Геть не подобається. Але це початок. Це як ніколи багато для Ірландії. — Він замислився на мить, а тоді поставив мені останні запитання: — Отже, я повернуся до Лондона?

— Так, — твердо сказала я.

— Де Валера поїде до Лондона з нами?

— Ні.

Коллінз кивнув так, наче цього й очікував.

— Інші підпишуть Договір? Я знаю, що Артур підпише, та як щодо решти ірландської делегації?

— Там підпишуть усі. Найважче буде вмовити Бартона. Та прем’єр-міністр скаже йому: якщо він не підпише, за три дні буде війна.

На думку істориків, Ллойд Джордж цілком міг блефувати щодо терміну, та Бартон йому повірив. Усі повірили. І Договір було підписано.

Майкл тяжко зітхнув.

— Тоді мені сьогодні мало що треба сказати. Та все одно я надто втомлений для суперечок. — Він позіхнув — солодко, до тріску в щелепі. — Томмі, коли ти одружишся з цією дівчиною?

Томас усміхнувся мені, та нічого не сказав.

— Якщо з нею не одружишся ти, це зроблю я. — Майкл позіхнув ще раз.

— Містере Коллінз, у вас уже й так забагато жінок, щоб дати їм усім раду. Принцеса Марія, Кітті Кірнан, Гейзел Лейвері, Моя Левелін-Девіс… Я когось пропустила? — поцікавилася я.

Він різко звів догори брови.

— Боже милостивий, жінко. Ти лякаєш, — прошепотів Майкл. — Можливо, нам із Кітті варто обрати дату. — Він помовчав десять секунд, а тоді запитав, у подиві наморщивши чоло: — Принцеса Марія?

— Здається, графиня Маркевич під час перемовин щодо Договору звинуватить тебе в романі з принцесою Марією, — хихотнула я.

— Господи, — простогнав він. — Наче в мене є на це час. Дякую, що попередила.

Ми зупинилися перед дублінським Меншн-гаусом, штаб-квартирою ірландського парламенту. То була велична прямокутна будівля з красивими вікнами вздовж блідого фасаду та обабіч прикритого козирком входу. Там уже зібрався натовп. Чоловіки вишикувались уздовж стіни ліворуч будівлі й видиралися на ліхтарні стовпи, щоб краще все бачити. Усе довкола кишіло зацікавленими та впливовими людьми.

Майкл Коллінз твердо насунув на голову капелюх і вийшов із автівки. Коли його помітили, ми побачили, як збіглися журналісти й загукали глядачі, та він не став сповільняти ходу й не всміхнувся, простуючи брукованим подвір’ям до сходів. За ним покрокувало кілька людей, що правили йому за охоронців. Я впізнала Тома Каллена й Ґерода О’Саллівана, яких бачила на весіллі у «Ґрешемі». Вони також чекали в Дан Лері й пішли за нами назирці, коли ми приїхали до Меншн-гауса. Джо О’Райллі помахав нам рукою, а тоді їх усіх поглинула юрба.

***

Майкл Коллінз повернувся до Лондона, а ми з Томасом залишилися