Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Андрій

— Сідай у машину, — коротко кинув Андрій синові.

Нікіта не став сідати поруч, виліз на заднє сидіння і всю дорогу мовчав, втиснувшись у спинку і дивлячись перед собою. У телефон тільки один раз заглянув, комусь відписався, а далі просто тримав його в руці. 

Топольський вів машину, час від часу поглядаючи в дзеркало внутрішнього виду на сина, і всю дорогу ставив запитання. Де, коли, в який конкретно момент він його загубив?

Коли Шведов зателефонував, Андрій спочатку навіть не повірив. Нікіта викрав машину? Та маячня! Навіщо це йому? 

Але коли побачив Нікіту в оточенні охоронців Шведова, ніби під дих дістав. Хоч би що син говорив, хоч би яку причину назвав, охорона Шведова витягла його з чужого автомобіля, а отже...

Значить, і гроші з сейфа міг узяти.

Зліва занило, він навіть уперед нахилився, нависаючи над кермом. Сам винен, занадто багато йому дозволяв. Ось і отримав на виході...

Ворота безшумно від'їхали вбік, і Андрій підрулив до самого ґанку. 

      — Іди до будинку, — обернувся назад, а в самого серце стиснулося, коли побачив чуже обличчя і стиснуті губи Нікіти.

Він його син, що б він не зробив, і в глибині душі все ще жевріла надія, що всьому цьому є якесь виправдання. 

— Я тебе тут почекаю, — похмуро відповів Нікіта і глибше натягнув капюшон толстовки.

— Ну чекай, — Андрій загнав машину під навіс, повернувся до будинку і сів на сходинках. 

Подивився на небо — немає зірок, на завтра обіцяють дощ. Нікіта стояв на ґанку, упершись руками в перила.

— Ти брав гроші з сейфу? — запитав у сина Топольський буденним тоном, ніби цікавився, чи зробив він уроки.

— Так, — відповідь полоснула по нервах, і Андрій вдихнув, намагаючись ковтнути побільше повітря. — Але я все поклав назад. Тату, — Нікіта повернувся до нього і впився палаючим поглядом, — мені було потрібно, правда. Дуже. І я знав, що поверну... сподівався... знав... Повернув, загалом.

— Код звідки дізнався?

— Ти сам сказав, коли випив і з матір'ю лаявся.

— Скільки брав?

— Сім.

— Навіщо?

— Я не можу розповісти, — йому здалося, чи відповідь прозвучала досить вимучено.

— Добре. Тоді я запитаю по-іншому, — Андрій прикрив очі. — Та дівчинка, Марія, донька Дар’ї. Усе через неї?

— Вона тут ні до чого, — вперто мотнув головою син, але Топольський уже зрозумів, що так, через неї. — Чому ти так вирішив?

— Ти перестав вчитися, зовсім. А це випускний клас, Нікіто! Ти став пропускати тренування, я говорив із тренером. Ти взяв мої гроші і зламав машину Шведова. Вона погано впливає на тебе, тому, — Андрій встав і обтрусив штани, — я вимагаю, щоб ти перестав із нею зустрічатися.

— Якщо тебе відшила Дар’я, то це не причина забороняти мені бачитися з Машею, — відповів син, відштовхуючись від перил. — Я до себе.

— А вечеряти? — крикнув навздогін Андрій.

— Я не голодний, — пролунало у відповідь із верхнього поверху.

«Поговорили...»

***

Дар’я

Вона йшла в бік зупинки, як раптово дорогу перегородив величезний, як танк, позашляховик. Спочатку Дар’я вирішила, що це просто знахабнілий водій, який в'їхав на тротуар, забивши на правила дорожнього руху. Але коли замість водія з танка вийшов Топольський, не дуже й здивувалася.

Чому не здивувалася? Та тому що щодня його виглядала. І його, і його машину. І це її зовсім засмутило, але не показувати ж це Топольському?

Зробила спробу обійти його танк, але завадив широкий торс Топольського.

— Ви мене переслідуєте? — Дар’я підняла голову і, як вона сподівалася, сміливо подивилася йому в очі.

— Ні, мені треба з тобою домовитися, — її, як і минулого разу, підняли за лікті, разом із нею обігнули машину, а потім мало не на руках посадили на переднє сидіння.

— Ви з усіма так домовляєтеся? — зашипіла Дар’я. — Нормально розмовляти не пробували? 

— Ні, не з усіма, — спокійно відповів Топольський, сідаючи за кермо, — тільки з тобою.

Вона спалахнула до коренів волосся, але постаралася швидко повернути собі самовладання. Що він собі дозволяє?

— А хіба ми з вами переходили на «ти»?

— А хіба ні?

— Не пригадую. Я принаймні згоди не давала.

— Ну так дай зараз, — він повернув голову, і Дар’ї стало незатишно від його тону.

— Я педагог вашого сина, — підняла вона підборіддя, — ми повинні дотримуватися субординації.

— А якщо я захочу тебе поцілувати, що тоді? — Топольський кермував, дивлячись на дорогу, але Дар’ю не полишало відчуття, що він не зводить із неї очей.

— Тоді, — голос раптом пропав, і їй довелося прокашлятися, щоб продовжити, — тоді ви зможете зробити це тільки силою.