Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

Сем відчинив двері й без побоювання зазирнув у каюту, що служила будкою. Лайс слухняно сидів на подушці з колишньої футболки Реббіта і дивився великими сумними очима. В дальньому кутку стояв лоток зі свіжим наповнювачем, поряд не валялося ні смітинки. У ближньому кутку поблискували миски – з водою, з сухим кормом, з чимось на кшталт юшки та з розмороженою зеленню. Зелень лайс майже не чіпав, все інше спустошив наполовину. Дивно… З його метаболізмом їжа потрібна постійно.

– Ти часом не захворів? – Непогано було б дати тварині ім’я, але це створіння належало Каті, хай вона ламає собі голову. – Якийсь ти сумний… Нічого, наша медичка привезе тобі собачих іграшок.

«Дожився. На кораблі повно людей, але без напарниці мені й поговорити нема з ким, спілкуюся з лайсом», – Сем зачинив двері і знехотя кинув у напрямку прогризеної дірки:

– Гаразд, вилазь.

Він не обертався, поки йшов до кухні, хоча чітко чув клацання кігтів позаду. І довелося ж прихистити звірятко… З іншого боку, навіть кішка – хижак, і теоретично може завдати серйозної шкоди здоров’ю та власності. Щоправда, вона не гризтиме внутрішні перегородки космічного корабля, та й пазурі у неї не трисантиметрові. Зате лайс дуже помітний… Чим не плюс?

Коридором розносилися запахи, від яких рот наповнювався слиною. Сем ненавидів кормосуміші ще більше, ніж кіборгів та кей-тварин, але після «Селестини» нечасто балував себе звичайною їжею. Спочатку було не до того, потім фінанси ридали від цифр на цінниках… Останні пів року, з появою на борту Каті, справи йшли непогано і на їжі економити не доводилось, але втрутилася всемогутня лінь і вічні суперечки про те, кому стояти біля плити. Іноді напарницю відвідувало вражаюче натхнення, але найчастіше у пошуках смаколиків вона спускалася в трюм і зменшувала запас шоколаду, щиро не розуміючи, як Сем може його не любити.

Він взагалі-то любив. Іноді. Не на сніданок, обід та вечерю. Катин кіберорганізм давав змогу харчуватися чим завгодно, аби їстівним, тому простіше було домовитися з автоматом кормосумішей, ніж доводити напарниці, що цукерка котлету не замінить. Навіть та, що з горіхами.

Останнім часом Сем подумував про покупку робокухарки, але дешеві моделі він сам міг заткнути за пояс, а дорогі коштували як пристойна «ерка», та ще й дизайнери поголовно дуріли й олюднювали машини. Ще трохи – і об’єднаються з кіберіндустрією! Сем ігнорував бляшанки, що намагалися вдавати живих істот, і не важливо, зображували вони людину чи тварину.

Двері на кухню були зачинені нещільно. Ще трохи – і аромат справжньої їжі розповзеться по всьому поверху, а там і до машинного дістанеться потихеньку. Реббіт скромністю не відрізняється, прибіжить як миленький, а він тут треба? Досить і того, що Сем його терпить із останніх сил і може зірватися будь-якої миті, а тоді війна неминуча. Конфлікт на борту – погана справа, особливо коли поруч зеленіє Імодаліс і сяють льодом його місяці.

– Кепе, нас підірвали і ми в раю? – Від сходів почувся швидкий тупіт. – Чи тобі телепортували трохи страв із королівського столу?

«Згадав лихо…» – Сем приготувався бороти позаплановий сплеск агресії і з подивом зауважив, що не відчуває навіть досади.

– Гарний нюх, Реббіте. Собачий. У роботі допомагає?

– Ще б пак! – Технік обігнав Сема і повагом увійшов на кухню. – У ситого працівника продуктивність вища. О! – Він повністю зник за дверима. – Які люди! – Здається, зі щирістю Атрік не перебільшував. – Прекрасна незнайомко, дозвольте вашу руку! Мене звуть…

Фраза залишилася незакінченою. Її обірвало швидке тихе шарудіння і прискорене дихання впереміш із сопінням. Якби Сем був шанувальником фільмів жахів, то подумав би, що Атріка запихають у кухонний утилізатор; якби захоплювався мелодрамами, вирішив би, що за стіною почалися інтенсивні любощі. Жоден з варіантів кухні не підходив, тому Сем голосно кашлянув і, сповільнивши крок задля пристойності (і в таємній надії, що технік і справді зникне в утилізаторі), штовхнув двері.

– Я вас не знаю, – відразу заявила дівчина з «ерки», відриваючись від свого заняття.

– А я не хочу знати, що тут відбувається, – зітхнув Сем. – Але мушу. Отже?..

– У мене є довідка, – пролунало із викликом. – Я не контролюю свою агресію, тому маю убезпечити потенційно вразливі об’єкти будь-яким доступним способом.

– І тому ви обмотали Атріка харчовою плівкою?

– Він намагався поцілувати мою руку, – відрізала дівчина і продемонструвала тонку кінцівку з рівномірною засмагою і яскраво-червоними нігтиками на довгих пальцях.

– На вашій рідній планеті це вважається образою? – Чорт, ну чому світ такий різноманітний і безжальний? – Приношу сво..

– На моїй рідній планеті люди не чіпають інших людей без попередження, – невідома мало не скрипіла зубами, – тому що на моїй рідній планеті дві третини населення – асіани, а до моргу люди найчастіше потрапляють через ненароком відірвану голову.

– Атріку не страшно, він думає іншим місцем. – Сем покосився на камеру в дальньому кутку. Він не знав, чи справді «Зара» «порозумнішала», і дуже не хотів, щоб найближчими хвилинами з’явився привід це перевірити. – Як вас звати?

Дівчина скорчила невдоволену міну і дістала з-за широкого коміра роби ідентифікаційну картку на товстому чорному шнурку.