Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Пузир випарувавсь і зник.

Ця пропозиція була така несподівана, що кілька хвилин я лише походжав шатром, поправляючи подушки й милуючись самим собою в бронзовому дзеркалі. Аж тут мені остаточно сяйнув зміст його слів. Я вийшов з шатра, востаннє поглянув на табір — і з переможним криком злетів у повітря.

Минуло сім днів. Я повернувся до Александрії. Господар стояв у своїй майстерні — в самій білій туніці, без сандалів. Обличчя в нього змарніло, круг очей від утоми з’явилися сірі кола, однак мене він привітав із своїм звичним завзяттям.

— Саме вчасно! — вигукнув він. — Як тобі сподобався світ?

— Широкий і чудовий — хоч у ньому, мабуть, забагато води. На сході гори здіймаються аж до зірок, на півдні земля ховається під кронами лісів. Устрій Землі надзвичайно різноманітний — мені буде над чим поміркувати.

— Колись і мені пощастить це все побачити… А люди? Що ти скажеш про них?

— Люди купчаться окремими плямами, мов чиряки на сідницях. Більшість із них, як я бачу, обходяться без магії.

Птолемей підморгнув:

— Твої спостереження напрочуд глибокі. А тепер — моя черга!

Він підвів мене до дверей і показав невеличку комірчину. Там на підлозі було накреслено величезне коло, списане ієрогліфами й рунами. Поряд на підлозі лежали трави, амулети, купи папірусів і воскових табличок, списані почерком мого господаря. Він утомлено всміхнувся мені:

— Що скажеш?

Я діловито оглянув межі й словесні ланцюжки пентакля:

— Нічого особливого. Все звичайнісіньке.

— Так, Рехіте, я знаю. Я пробував різні вдосконалення, посилення й замовляння, однак усе це видавалось мені неправильним. Аж тут мені сяйнула думка: адже всі наші звичайні способи захисту призначені для того, щоб обмежувати пересування — щоб джини не вирвались на волю й нам ніщо не загрожувало. Але ж мені потрібно інше: я хочу мати змогу вільно пересуватися! Якщо я зроблю так, — він зумисне стер ногою частину накресленої кошеніллю лінії кола, — це дозволить моєму духові вирватись на волю. Через оцю малесеньку дірочку. А моє тіло залишиться тут.

Я насупився:

— А навіщо ж тоді тобі пентакль?

— Он як! Цікаве запитання. За словами нашого друга Афи, чужоземні шамани, що розмовляють із джинами на межі наших царств, із власної волі покидають свої тіла: для цього їм треба лише вимовити певні слова — кіл вони не використовують. Але ж шамани й не намагаються перейти кордон наших світів — ті самі елементальні стіни, про які ти мені стільки розповідав. А я хочу саме цього, Я думаю: так само, як сила кола тягне тебе просто до мене, коли я тебе викликаю, — ця сама сила може спрямувати мене в протилежному напрямі, крізь стіни, якщо слова будуть інші. Це механізм фокусування. Розумієш?

Я почухав підборіддя:

— Е-е… Пробач, то що там казав Афа?

Мій господар підвів очі до неба:

— Це не має значення. Річ ось у чім. Я думаю, що легко зможу спрямувати звичайний виклик у зворотному напрямі, але — якщо брама справді відчиниться, — мені на тому боці треба буде щось таке, що безпечно провело б мене крізь неї. Щось таке, що визначило б напрям.

— Це справді проблема, — відповів я. — В Іншому Світі немає напрямів. Ні гір, ні лісів. Я тобі казав про це безліч разів…

— Знаю. Для цього ти мені й потрібен.

Хлопчина присів навпочіпки, порпаючись у купі звичайного магічного причандалля, що водиться в будь-якого єгипетського чарівника: скарабеїв, мумій гризунів, новеньких пірамідок і такого іншого. Нарешті він дістав маленький анх[81] і показав його мені.

— Як ти гадаєш, це залізо?

Відчувши пекучий холод, я ображено відсахнувся.

— Умгу. Тільки не вимахуй цією штучкою.

— Гаразд. Тоді я залишу його на своїм тілі для захисту. На той випадок, якщо з’являться якісь чужі біси, поки мене не буде. Отож, повертаючись до тебе, Рехіте, я дякую тобі за все, що ти для мене зробив. Я твій боржник. Ще трохи — і я відпущу тебе. Усі твої обов’язки переді мною я вважатиму виконаними.

Я звичним чином уклонився:

— Дякую, господарю.

Він махнув рукою:

— Забудь про це слово! Отже, коли ти будеш в Іншому Світі — слухай, аж поки почуєш своє ім’я. Тобто своє справжнє ім’я[82]. Я тричі назву його, прочитавши закляття. Якщо хочеш, скажи мені: гадаю, цього буде досить, щоб визначити потрібний напрям. І тоді я пройду до тебе крізь браму.

Я з сумнівом поглянув на нього:

— Ти певен?

— Так, — Хлопчина всміхнувся мені. — Рехіте, якщо я тобі набрид за увесь цей час, вихід дуже простий. Не відповідай на мій виклик.

— Хіба це залежить від мене?

— Звичайно. Інший Світ — це твоє царство. Якщо ти вважатимеш доречним викликати туди мене, це стане для мене великою честю.

Його обличчя почервоніло від хвилювання, очі вирячились, мов у кота; він подумки вже милувався дивами Іншого Світу. Я дивився, як він підходить до чаші, що стоїть біля вікна. В чаші була вода — він умив собі обличчя й шию.

— Твої думки, звичайно, цікаві, — зауважив я. — Ти чи відомо тобі, що станеться з твоїм тілом, якщо ти перейдеш до нашого світу? Твоє тіло — не те, що наша сутність.

Він утерся рушником, визирнув у вікно — на дахи, де над містом невидимо висіла полуденна людська суєта.

— Часом мені здається, — пробурмотів він, — що я й сам — неземна істота. Все своє життя я провів у бібліотеках, майже не стикаючись зі світом. Коли я повернуся, Рехіте, то вирушу в мандри, як ти… — він обернувся й витяг свої тонкі смагляві руки. — Авжеж, твоя правда: я не знаю, що зі мною станеться. Можливо, це задорого обійдеться мені. Але справа того варта: я побачу те, чого не бачив ще ніхто з людей!

Хлопчина підійшов до вікна й затулив віконниці — ми обидва опинились у напівтемряві. Потім він замкнув двері до кімнати.

— Коли ми знову зустрінемося, — мовив я, — ти, можливо, цілком опинишся в моїй владі.

— Можливо.

— І ти все одно довіряєш мені?

Птолемей засміявся:

— А хіба я досі не довіряв тобі? Коли я востаннє зв’язував тебе пентаклем? Поглянь на себе — ти так само вільний, як і я. Ти будь-якої миті можеш знищити мене й забратися геть.

— Еге ж…

Про це я навіть не замислювався. Хлопчина ляснув у долоні:

— Що ж, пора! Пенренутета з Афою я вже відпустив. Тепер я нікому нічого не винен.