Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— А твоя власна безпека? — я оглянув темну кімнату. Смуги світла, що пробивались із щілин у віконницях, лежали на стінах і підлозі, наче сліди пазурів. — Коли нас не буде, ти залишишся беззахисним, і твої вороги швидко знайдуть тебе.

— Останнім завданням Пенренутета було прибрати мою подобу — й виїхати на південь старою дорогою. Так, щоб його помітили. Шпигуни вирушать навздогін за його караваном. Я все передбачив, мій любий Рехіте.

Він махнув мені рукою. Я ступив у коло.

— Знаєш, — мовив я, — тобі зовсім не треба ризикувати собою заради цього експерименту… — я дивився на його вузькі плечі, тонку шию, кощаві ноги, що стриміли з-під туніки.

— Це не експеримент, — відповів він. — Це спокута.

— Спокута? Чого? Трьох тисяч років рабства? Навіщо брати на себе тягар стількох злочинів? Ніхто з чарівників, крім тебе, навіть не думав про таке!

Він знов усміхнувся:

— Отож-бо й воно. Я буду першим. І якщо моя подорож виявиться вдалою — і я зможу повернутись і описати її, — мене наслідуватимуть інші. Настане нова епоха в стосунках людей і джинів. Я вже встиг дещо записати, Рехіте: моя книга посяде почесне місце в усіх бібліотеках Землі. Я цього вже не побачу… але, може, побачиш ти.

Мимоволі перейнявшись його завзяттям, я кивнув:

— Що ж, сподіваймося, що це буде правдою.

Він не відповів нічого — тільки ляснув пальцями й вимовив закляття звільнення. Останнє, що я бачив перед тим, як зникнути, — його впевнене, безжурне обличчя та спрямований на мене погляд.

22

Кіті

Кіті отямилась від сліпучого світла й гострого болю в боці. Минали секунди. Вона лежала нерухомо, відчуваючи, що в скронях стугонить кров, а в роззявленому роті пересохло. Боліли зап’ястки. Страшенно смерділо паленою ганчіркою, одну її руку щось міцно стискало.

В її серці наростала паніка. Вона заворушила руками й ногами, спробувала розплющити очі й підняти голову. Її негайно прострелило болем, зате ситуація стала зрозуміліша: зап’ястки в дівчини були скручені, вона сиділа, притулившись до чогось твердого; хтось опустився навпочіпки біля неї, заглядаючи їй в обличчя. Те, що стискало руку, несподівано зникло.

Пролунав голос:

— Ви чуєте мене? З вами все гаразд?

Кіті придивилася до темного силуету. Чарівник, Мендрейк, нахилився над нею. Стурбованість на його обличчі змішалася з полегшенням.

— Можете говорити? — питав він далі.—Як ви почуваєтесь?

— Це ви тримали мене за руку? — кволим голосом промовила Кіті.

— Ні.

— Гаразд, — Кіті вже трохи звикла до світла. Невдовзі вона впевнено розплющила очі і озирнулась. Вона сиділа на підлозі біля стіни великої зали з кам’яними стінами — давнішої та розкішнішої за все, що їй досі доводилося бачити. Склепінчасту стелю підтримували міцні колони, викладену кам’яними плитами підлогу було застелено гарними килимами. Вздовж стін, у численних нішах, стояли статуї величних чоловіків і жінок у старовинному вбранні. Під склепіннями ширяли магічні кулі, створюючи мінливу гру світла й тіні. У центрі зали стояв великий полірований стіл із сімома стільцями.

Уздовж ближнього боку стола походжав туди-сюди якийсь чоловік.

Кіті спробувала змінити позу — це виявилось непросто, бо її зап’ястки були скручені мотузком. Щось різало їй спину. Вона вилаялась.

— Ой! Чи не могли б ви…

Мендрейк підняв руки — міцно зв’язані, з пальцями, обкрученими тонкою білою ниткою.

— Спробуйте посунутись ліворуч. У вас під спиною камінь. Тільки обережно — ви серйозно постраждали!

Кіті посунулась убік. їй стало трохи зручніше. Вона поглянула на себе. Один бік її пальта почорнів і був випалений; крізь діру було видно подерту сорочку і обгорілий ріжок книжки пана Баттона. Кіті насупилась. Що це значить?..

Театр! Вона зненацька пригадала вибухи в ложі навпроти, спалахи світла, море демонів у партері… І Мендрейка поруч із собою — блідого, переляканого, з кинджалом, що його тулив йому до горла низенький товстун. Вона спробувала…

— Я такий радий, що ви живі, — сказав чарівник. Обличчя в нього було сіре, проте голос лунав спокійно. На його шиї Кіті побачила засохлу кров. — У вас надзвичайна стійкість до магії. А бачити наскрізь ілюзії ви теж умієте?

Вона роздратовано хитнула головою:

— Де ми? Що це за?..

— Ми в Залі Статуй у Вестмінстері. Тут відбуваються засідання Ради.

— Але що сталось? Чому ми тут?..

Дівчину огорнула паніка. Вона заходилася шалено дерти свої пута.

— Заспокойтесь… За нами стежать.

Мендрейк смикнув головою в бік чоловіка біля стола. Кіті його не знала: молодик із довгими кривими ногами досі походжав туди-сюди.

— Заспокоїтись?! — приглушено вигукнула Кіті. — Як ви смієте! Якби я мала вільні руки…

— Так, але руки у вас скручені. І в мене теж. Отож помовчіть хвилину — і дозвольте пояснити вам, що сталося, — він нахилився до неї впритул. — Сьогодні в театрі було захоплено увесь уряд. Увесь до одного, Мейкпіс використав ціле військо демонів, щоб зробити це.

— Я що, по-вашому, сліпа? Я все це бачила!

— Гаразд. Чудово. Декого з них, можливо, вбили, але більшість, гадаю, живі — тільки їх скрутили й позатикали їм роти, щоб вони не могли нікого викликати. Нас усіх вивели з театру чорним ходом. Там чекали кілька фургонів, і нас усіх закинули туди — жбурляли, мов телячі туші. Фургони привезли нас сюди. За межами театру досі ніхто нічого не підозрює. Куди повели полонених — не знаю. Можливо, замкнули десь поблизу. Гадаю, зараз Мейкпіс саме займається ними…

Кіті боліла голова. Дівчина щосили намагалася зрозуміти, що з цього всього випливає.

— То це він мене… так? — запитала вона, поглянувши на свій бік.

— Він. Пекельним Жезлом. Зблизька. Коли ви спробували… — його бліде обличчя трохи розчервонілося, — коли ви спробували допомогти мені. Ви мали загинути. Ми так і подумали, що ви загинули, — та коли найманець уже виводив мене, ви застогнали й з вашого рота побігла слина… Тому він захопив з собою й вас.

— Який ще найманець?

— Не питайте.

Кіті трохи помовчала.

— То Мейкпіс… узяв гору?

— Він гадає, що так, — насупився чарівник. — Цей чолов’яга збожеволів. Не знаю, як він збирається правити імперією без панівного класу.

Кіті пирхнула:

— Правду кажучи, ваш панівний клас теж не бездоганний. Може, Мейкпіс виявиться кращим…

— Не кажіть дурниць! — обличчя Мендрейка згасло. — Ви не маєте й гадки, як… — Він силоміць опанував себе. — Пробачте. Ви тут не винні. Я взагалі не повинен був привозити вас до цього театру.

— Отож-бо, — Кіті озирнулась. — Але зараз мені не до вподоби те, що я не розумію: навіщо вас і