Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Я теж. Нас чомусь виділили з-поміж усіх.

Кіті знову подивилась на чоловіка, що походжав біля стола Ради. Той помітно нервувався: без упину позирав на годинник і оглядався на двері.

— Він, здається, не дуже спритний, — прошепотіла вона. — Може, вам викликати демона, щоб він витяг нас звідси?

Мендрейк застогнав:

— Усіх своїх демонів я відіслав з дорученням. Якби я міг дістатися до пентакля, то легко викликав би їх сюди. Але без нього, ще й із зв’язаними пальцями, я безпорадний. У мене напохваті немає навіть наймізернішого біса.

— Безпорадний?! — зіпнула Кіті. — А ще чарівник!

Мендрейк насупився:

— Дайте мені час. Мої демони могутні — особливо Кормокодран. Якщо нам пощастить, я матиму змогу..

Аж тут двері в кінці зали відчинились. Чоловік біля стола обернувся туди. Кіті з Мендрейком витягли шиї.

До зали увійшла невеличка процесія.

* * *

Перші кілька осіб були незнайомі Кіті. Низенький чоловічок із круглими вологими очима — худорлявий і кривий, наче зимова гілочка; дещо неохайна жінка з невиразним обличчям; добродій середнього віку з блідою, лискучою шкірою й набундюченими губами. За ними підстрибував молодик — сухорлявий, з напомадженим рудим волоссям і в окулярах на кирпатому носі. Довкола цих чотирьох панувала атмосфера ледве стримуваного збудження: вони розмовляли, посміхались і хутко, знервовано оглядались довкола.

Кривоногий чолов’яга біля стола швидко приєднався до них.

— Нарешті! — мовив він. — А де Квентін?

— Я тут, друзі!

І до зали увійшов Квентін Мейкпіс — у смарагдовому фраку, з випнутими, наче в індика, грудьми. Він поводив плечима й безцеремонно вимахував руками. Широкими кроками він проминув своїх співрозмовників, гучно ляснув по спині рудого, скуйовдив волосся жінці й підморгнув решті. Далі він попрямував до стола, по-хазяйськи оглядаючи залу. Помітивши біля стіни Кіті та Мендрейка, він махнув їм товстенькою рукою.

За столом Ради Мейкпіс вибрав собі найбільше крісло — золотий різьблений трон. Він умостився на ньому, закинув ногу на ногу й витяг з кишені здоровенну сигару. Ляснули пальці — кінчик сигари спалахнув і закурився. Квентін Мейкпіс узяв сигару в зуби — і з насолодою затягся.

Кіті почула, як Мендрейк поряд аж зойкнув з гніву. Сама вона не бачила тут нічого особливого — хіба що навмисну театральність Мейкпісової поведінки. Якби вона не була його полоненою, це лише розсмішило б її.

Мейкпіс широко махнув сигарою в повітрі:

— Клайве, Руфусе! Зробіть таку ласку, приведіть сюди наших друзів!

Рудий і губатий добродії підійшли до Мендрейка з Кіті — і безцеремонно поставили їх на ноги. Кіті звернула увагу, що на Мендрейка обидва змовники дивляться зі зловтішною огидою. Старший з них відстовбурчив вологу губу підступив упритул і зацідив Мендрейкові міцного ляпаса.

— Це тобі за Лавлейса! — сказав він, потираючи руки.

Мендрейк криво посміхнувся:

— Мене ще ніколи не били мокрою рибою.

— Я чув, що ви мене розшукували, Мендрейку? — поцікавився рудий. — Що ж ви тепер зі мною робитимете?

З золотого крісла долинув солодкий голос:

— Спокійно, хлопці, спокійно! Джон — наш гість. Ми з ним таки друзі! Я ж сказав вам: приведіть їх сюди.

Кіті вхопили за плече — і разом з Мендрейком виштовхнули на килим перед столом.

Змовники порозсідались. їхні очі палали ворожнечею.

— Що вони тут роблять, Квентіне? — запитала жінка з невиразним обличчям. — Зараз настає вирішальний час!

— Убийте цього Мендрейка й квит, — порадив губатий чарівник.

Мейкпіс знову затягся сигарою. Його очиці весело виблискували.

— Ви надто поспішаєте, Руфусе. Та й ви теж, Бесс. Джон і справді поки що не з нами, хоч я певен, що він пристане до нас. Адже ми з ним давні спільники.

Кіті скоса позирнула на молодого чарівника. Його щока, якій дістався ляпас, була яскраво-червона. Він нічого не відповів Мейкпісові.

— У нас нема часу на ігри! — прогугнявив коротун з вологими очима. — Треба озброїтися силою, яку ви обіцяли нам!

Він поглянув на стіл, провів по ньому пальцем — це вийшло водночас жадібно й несміливо. Кіті цей чоловічок видався слабким і боягузливим — та ще й злим від усвідомлення власної боягузливості. Решта змовників, судячи з усього, нічим не відрізнялись від нього — крім Мейкпіса, що аж сяяв самовдоволенням, сидячи на своєму золотому троні. Драматург струсив на перський килим купку попелу з сигари.

— Це не ігри, любий мій Візерсе, — посміхнувся він. — Можу вас запевнити, що я цілком серйозний. Шпигуни Деверо давно вже доповідали, що з усіх чарівників наш Джон — найпопулярніший серед простолюду. Він може стати свіжим, привабливим обличчям нашої нової Ради — набагато привабливішим за будь-кого з вас. — Він вишкірився, помітивши, як це обурило змовників. — До того ж йому не бракує ні таланту, ні гордощів. Я відчуваю, що він давно вже мріяв про нагоду вигнати Деверо геть і розпочати все спочатку… Хіба це не правда, Джоне?

Кіті знову поглянула на Мендрейка. І знову на його блідому обличчі не відбилася жодна думка.

— Нам слід дати Джонові трохи часу, — додав Квентін Мейкпіс. — Тоді він усе зрозуміє. А ви, пане Візерсе, скоро дістанете всю ту владу, якою будете спроможні скористатись. Якщо наш любий Гопкінс не змусить себе чекати, ми підемо далі.

Він захихотів собі під ніс — і тоді, почувши цей сміх та прізвище «Гопкінс», Кіті його впізнала.

З її очей ніби впала товста пелена. Вона повернулась на три роки в минуле — й знову відчула себе учасницею Спротиву. За порадою скромного клерка Клема Гопкінса вона вирушила на таємну зустріч до покинутого театру. А там… кинджал, приставлений до шиї, й тиха розмова з невидимим добродієм, чиї поради привели їх до абатства, до моторошного сторожа могили…

— Це ви! — скрикнула вона. — Ви!!!

Усі обернулися до неї. Кіті застигла, вирячившись на чоловіка на золотому троні.

— Це ви—той самий добродійник! — прошепотіла вона. — Той, який зрадив нас!

Пан Мейкпіс підморгнув їй.

— О, ви нарешті впізнали мене? А я сумнівався, пригадаєте ви мене чи ні… Я, звичайно, впізнав вас одразу, тільки-но побачив. Тому мені й схотілося запросити вас на свою нинішню невеличку виставу.

Джон Мендрейк, що стояв біля Кіті, нарешті оговтався:

— Як? Ви вже зустрічалися?!

— Не дивуйтеся, Джоне! Це все було заради великої мети. Через свого колегу пана Гопкінса — ви його скоро побачите, зараз він зайнятий з нашими полоненими, — я давно спостерігав за діяльністю Спротиву. Мені було цікаво дивитись на їхні старання — і бачити гнів на обличчях бовдурів з Ради, що ніяк не могли їх викрити. Звичайно, про присутніх тут не йдеться, Джоне! — він знову захихотів.