Читати книгу - "Дім для Дома"

Маруся наче навмисно тягне розмову, ніби вона у фільмі про американську поліцію. Обладнання зафіксує, звідки телефонує втікачка, і ми її тепер неодмінно знайдемо. Вона ж нас знайшла — попри депортацію на чужий телефонний номер. Варто було лишень дочекатися оновлення телефонних довідників.

Коли в слухавці залишаються тільки гудки, мала опускається на підлогу поруч зі мною:

— Він знайдеться, не бійся, — каже вона про старого. — Навіть Маша тепер знайшлася.

Тільки пізно вночі, коли Оля вже вдома, в квартирі на Лепкого лунає дзвінок з лікарні:

— Так, я його донька! — кричить Оля в слухавку. — А він... Так, дякую, виїжджаю!

І вони виїжджають в кардіологічне відділення на далекій Топольній. А я залишаюся сам. Хтось дзвонить — товариші Цілика чи Тамара. До Іспанії ж, певно, теж дістались новини.

Ніч довга. Я не сплю й думаю, чи інші також не сплять. Оля, Маруся, Тамара й Маша — де б вона не була. Чи ми разом, хоч і далеко, чекаємо на новини?

Вранці жінки повертаються, з лікарняним запахом.

Минулося — просто серце. Те саме серце, якого всі так боялися. А за три дні повертається й сам полковник:

— Мене ще хвилин за п’ять до того серце схопило, й наші мене відвели у тінь, під тополю, — розповідає. — Я наче передчував. Серце передчувало.

Щасливе серце щасливчика.

Старий все бачив: «Та що ж ви!..» — кричав пілотам СУ-27. Але вони не чули. Сталося те, що сталося — й про це Цілики говорити бояться.

Старий не міг підвестися. Задихався. Зі сцени кликали рідні — він чув. Тільки не міг відгукнутись. Кора дерла спину, а спрага — горло, Бог, якого він так незлюбив — серце.

Про полковника всі забули.

— Коли молоді гинуть, людям байдуже до старих. Це і правильно, — каже.

Повітря хиталося, і полковник йому шепотів: нахилися ближче, мені би хоч трохи вітру. Дихати б. А тоді — все зникло.

— Мені снився хороший сон. Хлопчик, маленький такий. Рудий, клаповухий, схожий на мого брата. А може, й на мене схожий. Так виглядав би мій син... або внук.

Хлопчик зі сну не слухався, накидав зірок у колодязь, просто зняв їх із неба — й накидав. Полковник сварився: не можна, що як захочеться пити? Треба виловити зірки. Я не хочу пити, відповідав упертий малий. А я так хочу, — плакав старий полковник. Він прокинувся вже в лікарні. Й ще довго ніхто не приносив йому води — всі в лікарні були зайняті. 

Зайве пальне

 Маша якось розповідала мені одну з тих історій, які дорослі просто так не розповідають. Про дитинство згадують щось таке миле — про запах мандаринів чи вітер з першого моря. Хіба розповідають про першу смерть? Але Маша розповіла. Мені — це ж усе одно, що нікому.

Перед самим від’їздом з Німеччини раптом прийшла зима. Маша куталася в трохи завелике пальто — мати з вітчимом тоді все скуповували на виріст. Було холодно, й Маша підбиралась все ближче — не лякав навіть запах. Так цікаво було роздивитися зблизька, як горять бензинові калюжі.

А калюжі рвалися вгору, спалювали тонкі сніжинки в повітрі. Ромка Лисицький не боявся стрибати. Дарма що на фото такі тонкі плечі й руки, дарма, що генеральський син. Маші навіть здавалося, саме він і вигадав ту розвагу. Втім, можливо, вона завжди поміщає Ромку у центр, неважливо — аркуша чи історії.

Пальне просто не було куди подіти. Тоді в радянських військах взагалі раптом з’явилось багато зайвого. Подейкували, один з генералів здав на металобрухт бронетранспортер. А інший — легендарний КрАЗ обміняв на два мерседеси. Ромка казав, це неправда. Може, і так. Тітці Галині принаймні іномарка так і не перепала.

Цистерн з пальним у Союз відправили всього кілька, якщо взагалі відправили, — намагалися все використати на місці, наприклад, продати. Під кінець навіть виливали паливо просто в німецьку землю.

Радянська військова частина вже залишала Німеччину. Тож ті діти були там випадково — останні радянські діти. На марки раптом об’єднаної Німеччини батьки купували їм речі на виріст, так, щоб вистачило надовго — назавжди. Хтось навіть купив п’ятирічній донечці вечірню сукню в лелітках на випускний; батьки Маші роздумували, чи не взяти про всяк випадок весільну сукню?

— Не взяли, — Маша вдала, що сміється.

Усі знали, в Союзі таких суконь, курток, кросівок ніколи не було. Щоправда, самого Союзу теж уже не було, але у військових містечках в це достеменно ніхто не вірив, — окрім, звісно, тих, хто обмінював КрАЗи на мерседеси. Втім, Маша вірила Ромкові...

Одне слово, в спорожнілому гарнізоні було трохи зайвого бензину, а в радянських дітей, що ще залишалися у Німеччині, — трохи фантазії та багато часу. Тож за порожніми боксами щось палало, доки останні дорослі зосереджено розбирали, купували, обмінювали і пакували.

— Вона дівчинка. Вона не стрибне, — сказав хтось з хлопчаків. — Дєвчонка!

Ті діти не знали про давнє свято Івана Купала, коли стрибали через вогонь і хлопці, й дівчата. Стрибали, навіть взявшись за руки — вогонь поєднував. Вогонь очищав — все списував, як війна.

— Вона не стрибне, точно! — піддакнув товаришу Ромка.

І наша Маша стрибнула. Вона ж і тепер смілива. І з дому втекла так, наче просто перестрибнула на інший бік.

Але ж справді — дівчинка. Волосся в неї було надто довге, аж до сідниць. Його майже й не обпалило. Просто злякалася, просто збилося дихання, просто обвуглені кінчики довгих кіс.

— Ну от, тепер батькам пожаліється... — буркнув хтось.

— Не пожаліюсь, — сказала Маша.

Тоді хлопці й взялися під’юджувати один одного. Стрибати через невеличку калюжу було тепер завданням, яке під силу й дівчаті.

— Дивися, косу не обпали, — кричали й стрибали все далі крізь вогняні лабіринти. Сміялись. І Маша стрибала з ними — тільки шарфом підв’язала довге волосся. Хлопцям стало замало стрибків.

— Усі ці калюжі — дурня! — сказав хтось.

Маша вже і не пам’ятала хто. Дітей лишалося мало, із різних класів...

— І хтось запропонував: «А