Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя і мета собаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя і мета собаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя і мета собаки" автора Брюс Кемерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 73
Перейти на сторінку:
під’їхала машина, і з переднього сидіння вийшла жінка з білим волоссям. Я збіг сходинками їй назустріч.

— О, привіт, песику. Ти прийшов із Карлі погратися? — звернулася вона до мене й дружньо простягла руку.

Я впізнав голос ще до того, як понюхав ту, кому він належав. То була Ганна. Я махав хвостом і качався перед нею, благаючи, щоб вона мене торкнулася, — так і сталося. Двері до будинку відчинилися.

— Привіт, мамо. Він за нами із собачого парку прийшов, — сказала жінка, яка відчинила двері й стояла в проході. Карлі вискочила й підбігла до мене.

Я відсунув її вбік — зараз мені потрібна була увага дівчини.

— Ну, а де ж ти живеш, хлопче, га? — руки Ганни потяглися до мого нашийника, і я сів.

Карлі теж устромила туди морду.

— Акуратніше, Карлі, — сказала Ганна, відсунувши її писок убік. — «Мене звати Дружко», — повільно промовила вона, тримаючи висульку з мого нашийника. Я помахав хвостом.

— «Мій хазяїн…» О Боже!

— Що таке, мамо?

— Ітан Монтґомері…

— Хто?

Ганна встала.

— Ітан Монтґомері. Це чоловік… я цього чоловіка дуже давно знала. Ще в юності.

— Це ніби твій колишній хлопець, так?

— Ну так, щось таке, — тихо розсміялася Ганна. — Мій, ну, перший хлопець.

— Перший? Ой, нічого собі. І це правда його пес?

— Його звати Дружко, — я помахав хвостом. Карлі стала покусувати мене за морду.

— І що ж нам тепер робити? — спитала жінка у дверях.

— Робити? О, ну, певно, треба йому зателефонувати. Він живе біля нашого колишнього дому, трохи далі. Далеко ж ти від дому відбіг, Дружку.

Карлі мені вже надокучила. Здається, вона взагалі не розуміла, що відбувається, і була зайнята тим, що намагалася залізти на мене. Я гарикнув на неї, і вона нарешті сіла, прищуливши вуха, але потім знову на мене стрибнула. Деякі собаки просто занадто веселі, так що їм це аж некорисно.

Я був абсолютно переконаний у тому, що Ганна поверне мене хлопчикові, і коли Ітан її побачить, то вона для нього знайдеться. Усе це було непросто, але я займався зараз чимось на кшталт «знайди — покажи». А що з тим робити далі, то вже нехай вони самі вирішують.

Так і сталося. За годину чи трохи більше до будинку під’їхала машина Ітана. Я скочив із того місця, де притиснув Карлі на траві, і побіг до мого хлопчика. Дівчина сиділа на ґанку, а потім невпевнено встала, коли Ітан вийшов із автомобіля.

— Дружку, ну що ж ти тут робиш? — спитав він. — Сідай у машину.

Я плигнув на переднє сидіння. Карлі поставила лапи на двері, намагаючись вловити мій запах через вікно, наче ми за останні кілька годин ще не нанюхалися.

— Карлі, відійди! — різко сказала Ганна.

Карлі прибрала лапи.

— Ой, та нічого страшного, — сказав Ітан. — Привіт, Ганно.

— Привіт, Ітане, — вони якусь хвилину дивилися одне на одного, а потім Ганна засміялася. Вони незграбно обійнялися, на мить торкнувшись обличчями.

— Абсолютно не розумію, як це вийшло, — сказав хлопець.

— Та от твій пес був у парку. Моя дочка Речел туди щовечора ходить. У неї вже на тиждень затримуються пологи, і лікар каже, щоб вона щодня багато ходила. Якщо треба, буде хоч стрибати.

Мені здавалося, що Ганна нервує, але це не було схоже на те, що відбувалося з Ітаном, — у нього так калатало серце, що я навіть у його диханні це відчував. Від хлопчика віяло сильними і плутаними почуттями.

— Усе одно не розумію… Я не був у місті. Дружко, певно, сам аж сюди прибіг. Навіть уявити не можу, що його сюди привело.

— Ну… — промовила Ганна.

Вони стояли й дивилися одне на одного.

— Чи не хочеш зайти? — врешті спитала вона.

— Ой, ні, ні. Мені додому треба.

— Ну, гаразд.

Вони ще постояли. Карлі позіхнула, сіла й почухалася, не звертаючи увагу на напругу між двома людьми.

— Я хотів тобі зателефонувати, коли почув про… про Метью. Я співчуваю твоїй втраті, — промовив Ітан.

— Дякую, — відказала Ганна. — То було п’ятнадцять років тому, Ітане. Давно.

— А мені навіть і не здалося, що це давно…

— Так.

— То ти до неї в гості приїхала, бо в неї буде дитина?..

— Та ні, я тепер тут живу.

— Правда? — Ітана, здається, щось вразило, але я роззирнувся й нічого дивного не помітив, хіба що білка злізла з дерева й рилася в траві біля одного з будинків вдалині. «Карлі взагалі не туди дивиться», — роздратовано подумав я.

— Наступного місяця буде два роки, як я сюди приїхала. Речел і її чоловік живуть у мене, поки в них ремонт. Вони роблять кімнату для дитини.

— А-а…

— Їм би вже швидше завершити, — засміялася Ганна. — Он яка вона вже… велика.

Обоє засміялися. Тепер, коли сміх стих, від Ганни віяло чимось схожим на смуток. Страх Ітана розвіявся, і його теж, здається, пройняла ця дивна печаль.

— Ну, приємно було тебе побачити, Ітане.

— І я тобі був дуже радий, Ганно.

— Ну, добре. Бувай.

Вона розвернулася й попрямувала в дім. Ітан обійшов машину й зібрався сідати за кермо. Він чогось став сердитий, зляканий і сумний, а ще його мучила якась внутрішня суперечність. Карлі й далі не бачила білки. Дівчина стояла на верхній сходинці. Ітан відчинив дверцята машини.

— Ганно! — гукнув він.

Вона розвернулася. Хлопчик глибоко та судомно вдихнув.

— А може, заїжджайте якось до мене повечеряти? Тобі, мабуть, цікаво буде. Ти ж так давно на Фермі не була. Я, типу, город завів. Помідорчики… — його голос затих.

— Ти й куховариш сам, Ітане?

— Ну… Я сам дуже гарно розігріваю!

Вони обоє засміялися, і їхній сум розвіявся, наче його й не було.

Розділ 32

Відтак я часто бачив Ганну та Карлі. Вони приїжджали на Ферму, щоб погратися, і мені це подобалося. Карлі розуміла, що Ферма — то моя територія. Важко було це не помітити, адже я там позначив усі дерева. Я був Головний пес, і Карлі не зазіхала на мій титул. Хоча, на моє роздратування, вона постійно забувала, якою є ієрархія в нашій маленькій зграї. Здебільшого Карлі поводилася

1 ... 69 70 71 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя і мета собаки"