Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

— Ти знущаєшся? Я не скажу.

— Гей, з вами все гаразд?

З боку моста до них швидко наближалася жінка із собакою. Бернар розвернувся й побачив їх. Він смикнув велосипед і поїхав, вивернувши його прямо на собаку, але промахнувся.

— З вами все гаразд? — перепитала жінка, простягаючи руку й торкаючись нею руки Ізабель.

Лакост упізнала в ній Ганну Парр.

— То був молодий Маленфан?

— Так. Ми перекинулися кількома словами. Зі мною все гаразд, але дякую, що приспіли.

І вона не жартувала. У Монреалі такого б не було.

— Прошу.

Вони пройшли через річку Белла-Белла до Трьох Сосен і розійшлися біля бістро, помахавши одна одній на прощання.

Діставшись веселих вогнів і тепла, Лакост насамперед попрямувала до вбиральні, щоб відмити обличчя запашним милом і прохолодною водою. Вимившись, вона замовила мартіні і зловила на собі погляд шефа. Він кивнув у бік маленького столика, що стояв окремо. На столі стояли келих із мартіні та вазочка з горішками, перед нею сидів шеф. Лакост розслабилася. Потім вона розповіла йому про свій обшук у кімнаті Бернара й простягнула йому те, що знайшла там.

— Овва! — сказав Ґамаш, розглядаючи знахідку. — Зніміть відбитки пальців. Бернар заперечує, що це його? Він не сказав, чиє це?

Лакост похитала головою.

— І ти повірила, що він не його?

— Не знаю. Думаю, мені не хочеться йому вірити, але якийсь інстинкт підказує, що він говорить правду.

Тільки з Ґамашем вона могла говорити про почуття, інтуїцію та інстинкти, не відчуваючи, що вона когось захищає. Він кивнув і запропонував їй пообідати, перш ніж повертатися до Монреаля, але Ізабель відмовилася. Вона хотіла побачити свою сім’ю, перш ніж вони ляжуть спати.

Ґамаш прокинувся від стуку у двері. Годинник біля ліжка показував 2:47. Одягнувши халат, він відчинив. На порозі стояла Іветт Ніколь у неймовірно пухнастому рожево-білому вбранні.

Вона лежала без сну, ворочаючись, і зрештою просто згорнулася калачиком і втупилась у стіну. Як до цього дійшло? Вона була в халепі. Щось пішло не так. Здається, завжди щось ішло не так. Але чому? Вона так старалася.

І ось, на початку нового дня, знайомий старий голос промовив до неї: «Це тому, що ти виявилася такою ж, як дядько Сол. Безголовий дядько Сол. Вони розраховували на тебе, уся твоя сім’я, а ти знову облажалася. Сором!».

Ніколь відчула, як тисне в грудях, і перевернулася. Визирнувши у вікно, за сільською лукою вона побачила світло. Вона схопилася з ліжка, накинула халат і побігла сходами до кімнати Ґамаша.

— Там горить світло, — мовила вона без усякого вступу.

— Де?

— Навпроти, у будинку Джейн Ніл. Увімкнули кілька хвилин тому.

— Повідомте інспекторові Бовуару. Нехай чекає мене внизу.

— Так, сер.

І вона пішла. За п’ять хвилин він зустрів розпатланого Бовуара на сходах. Уже виходячи, вони почули шум і побачили Ніколь, яка спускалася сходами.

— Залишайтеся тут, — наказав Ґамаш.

— Ні, сер. Це моє світло. — Вона могла б так само могла сказати «фіолетовий дверний свічник» — Ґамаш і Бовуар не звернули на її слова жодної уваги.

— Залишайтеся тут. Це наказ. Якщо почуєте постріли, викликайте допомогу.

Вони вдвох квапливо йшли через луку до будинку Джейн Ніл, коли Ґамаш раптом запитав:

— Ти взяв із собою пістолет?

— Ні. А ви?

— Ні. Але ти маєш знати, що в Ніколь пістолет був. Що ж, гаразд.

Вони побачили, що світло горіло у двох кімнатах — нагорі й у вітальні. Ґамаш і Бовуар робили таке сотні разів, вони знали порядок. Ґамаш завжди йшов першим, Бовуар слідував за ним по п’ятах, готовий вивести шефа з будь-якої лінії вогню.

Ґамаш безшумно увійшов до темного передпокою і піднявся двома сходинками на кухню. Він навшпиньки наблизився до дверей вітальні й прислухався. Почулися голоси.

Чоловічий і жіночий. Але хто то був і про що говорив, було не розібрати. Він подав знак Бовуару, перевів подих і штовхнув двері.

Посеред кімнати стояли приголомшені Бен і Клара. Ґамаш почувався так, ніби потрапив у комедію Ноела Коварда[116]. Бену лише бракувало аскотської краватки й келиха мартіні.

Клара, однак, більше тяжіла до цирку. Вона була вдягнена в яскраво-червоний фланелевий комбінезон, а ззаду, імовірно, був люк.

— Ми здаємося, — сказала Клара.

— Ми теж, — відповів Бовуар, здивовано дивлячись на її вбрання. Франкомовну жінку в такому одязі ніколи не побачиш. — Що ви тут робите?

Ґамаш перейшов одразу до суті. Була третя година ночі, і він щойно готувався до певних неприємностей. Він хотів повернутись у ліжко.

— Це те, про що я питала Бена. Відтоді як померла Джейн, я погано сплю, тож я встала до туалету й побачила світло. Я прийшла подивитися.

— Сама?

— Ну, я не хотіла турбувати Пітера, і до того ж це будинок Джейн, — сказала Клара, ніби це все пояснювало.

Ґамашу здалося, що він зрозумів. Клара вважала це місце безпечним. Йому доведеться поговорити з нею.

— Містере Гедлі, що ви тут робите?

Бен мав дуже збентежений вигляд.

— Я поставив будильник, щоб прийти сюди. Я хотів, ну, типу, піднятися нагору, ну ви розумієте.

Це було настільки неінформативно й нецікаво, що Бовуар побоювався заснути прямо стоячи.

— Продовжуйте, — сказав Ґамаш.

— Ну, щоб зробити більше роботи. Очистити розпис. Учора ви казали, як важливо все побачити, й от. Ну й через Клару, звісно.

— Продовжуйте, — сказав Ґамаш. Периферійним зором він побачив, як Бовуар похитнулася.

— Ти намагалася приховати це, але я розумію, що починаю тебе дратувати, — мовив Бен до Клари. — Я не надто проворний працівник. Я взагалі не надто проворна людина, напевне. Хай там як, я хотів зробити тобі сюрприз, попрацювавши вночі. Мабуть, це була безглузда ідея.

— На мою думку, це чудова ідея, — сказала Клара, підходячи й обіймаючи Бена. — Але ти тільки виснажиш себе й завтра знову будеш млявим.

— Я про це не подумав, — зізнався Бен. — Ви не заперечуєте, коли я попрацюю ще кілька годин?

— Я не проти, — відповів Ґамаш. — Але наступного разу, будь ласка, попереджайте нас.

— Може, мені залишитись і допомогти? — запропонувала Клара.

Бен завагався і, здавалося, був готовий ось-ось щось сказати, але просто похитав головою. Виходячи з будинку, Ґамаш озирнувся на Бена, який самотньо стояв у вітальні. Той здався йому маленьким загубленим хлопчиком.

Розділ тринадцятий

Був вечір четверга, і на вернісажі в мистецькій галереї Вільмсбурга спостерігалася рекордна кількість відвідувачів. Хвіст урагану Кайла, за прогнозами, мав ударити пізніше вночі, і це очікування додавало події особливого ажіотажу, ніби прийти на відкриття означало ризикнути життям і виявити як характер, так і відвагу. Це, власне, було не таким уже й далеким від істини для більшості виставок у Вільмсбурзі.

На минулих вернісажах були присутні лише художники й кілька їхніх неохайних друзів, які