Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Ну, що ж, така версія мені та мамі на руку. Якщо Мешах вважає, що Андронік причетний до зникнення мами, він не буде підозрювати нас.

Щодо Константина – між нами встановився дивний дружній паритет. Він задля чемності телефонує двічі на день, іноді замість дзвінка присилає сухе смс, проте у його поведінці не простежується ні агресії, ні надмірної турботи, лише ввічливі фрази, які ні до чого не зобов’язують. Наче він відбуває повинність, а не готується до весілля.

—Не крутися, Ані, я ще не завершила, — відволікла мене Єлена, яка з хірургічною точністю завершувала моделювати форму моїх брів.

—Єлено, ти ж знаєш, що я б воліла зараз поговорити про щось важливіше, ніж мої брови, — відказала я подрузі.

—Ще трішки, і я закінчу. А поки розкажи, як у вас з Константином? — поцікавилася вона, крадькома кинувши на мене зацікавлений погляд. Як і раніше, у її голосі я вловила нотки непідробної цікавості до мого нареченого. Мені ж було зовсім не до ревнощів, навіть навпаки. Було б цікаво, якби у них з Константином щось склалося. Хоча, про що це я думаю?

—Чесно кажучи, ніяк. Він телефонує раз чи двічі на день, не більше, — я не злукавила, описуючи їхні стосунки.

—Але ж у вас незабаром весілля. Невже тобі зовсім не хотілося б бути щасливою з тим, кого ти обрала? — не вгавала Єлена, заглядаючи мені в очі.

—Ти ж знаєш, що я його не обирала, як і він – мене. Було б добре, якби цього безглуздого міроприємства взагалі не було, — видихнула я, дивлячись у стелю.

Настала незручна пауза. Кожен з нас поринув у власні думки, проте вмілі руки Єлени вже завершували покривати мої брови гелем і відпускати мене на волю.

—Ну ось, красуне, я закінчила! Ані, тепер ти не просто красуня, а справжня богиня, — вона подала мені дзеркальце, а сама стала навпроти, щоб побачити мою реакцію.

—Ого, а ти – справжня чарівниця, — я була приємно вражена. Єлена і справді професійно зробила форму моїх брів, видаливши зайві волоски, нанесла на них хну, а потім закріпила все гелем. Тепер мій погляд став виразнішим і більш контрастним з моїми бурштиновими очима. —Дякую тобі, — вдячно обійняла дівчину, яка останнім часом стала чи не єдиною подругою. —Тепер я такого професіонала нікуди від себе не відпущу.

Ми весело розсміялися.

—А я й не збиралася нікуди йти. Ну, хіба що на прогулянку, випити кави та придбати тобі дещо з нової колекції косметики. Отже, одягайся, і гайда, — підморгнула Єлена.

Мені завжди подобалося гуляти з Єленою. Вона добре знала місто, всі модні бутіки та затишні кав’ярні. З нею час пролітав непомітно, хоча останнім часом кожен день тягнувся нестерпно довго.

—Гаразд, хвилин десять – і я буду готова, — пообіцяла я, прямуючи до гардеробної.

—Тоді я чекатиму тебе внизу, а ти не затримуйся, а то, як завжди, всі хлопці будуть твої, а на мене ніхто й не гляне, — пожартувала Єлена.

—Єлено! — закотила я очі від її витівок.

Поки підбирала одяг, мимохідь кинула погляд на свою кришталеву кулю. Вже цілий тиждень я не торкалася її, боячись порушити обіцянку, дану Емре. Він вчора не телефонував, і в мережі його не було. Серце тривожно стиснулося, підказуючи, що він у небезпеці. Розум підкидав тривожні картинки його боротьби з Шаруккіном, проте я відганяла їх, як настирливих мух.

Спускаючись сходами донизу, почула, що хтось зайшов у дім. Здивовано нахмурившись, я прислухалась і зрозуміла, що це Константин. Ось кого я найменше чекала зараз побачити, так це його. Проте мене насторожило те, що він не кликав мене, а тихо розмовляв з Єленою. З цікавості я зупинилася на сходах, щоб випадково не перервати їхню розмову. І тут почула слова, від яких у мене похололо в грудях:

Підслухані слова миттєво заморозили усмішку на моєму обличчі. Зупинившись на сходах, я, немов зачарована, вслухалася в розмову, що долітала з вітальні. Спочатку лунав низький, приємний голос Константина, а потім – збентежений сміх Єлени.

—Ви дуже гарна, Єлено. Набагато гарніша за мою наречену, — почув я слова Константина, сповнені неприхованої зневаги. — Я дивуюся, як така чарівна дівчина, як ви, може дружити з такою… непримітною, як Ананія.

Серце стиснулося від болю. Я знала, що Константин не відчуває до мене нічого, окрім холодної ввічливості, але почути це від нього було все одно боляче. А ще більше мене вразила єхидність Єлени.

—Не варто так говорити про Ананію, Константине, — пролунав її голос, але в ньому не було щирого обурення, лише легкий докір. — Вона красуня, і дуже добра і…

—Добра? — перебив її Константин з насмішкою. — Так, добра настільки, що дозволяє іншим вирішувати за себе. Вона ідеальна маріонетка для Мешаха. А ви, Єлено, ви справжня квітка, гідна кращого життя, ніж дружба з цією полонянкою.

Далі я не стала слухати. Образа та гнів захлеснули мене з головою. Здавалося, що в грудях вибухнув вулкан. Я розвернулася і, не видаючи жодного звуку, побігла назад у свою кімнату. Замкнувши двері на ключ, я кинулася до ліжка і заридала, захлинаючись від сліз.

Як я могла бути такою наївною? Як я могла довіритися цим людям? Константин використовує мене, як пішака у своїй грі, а Єлена… Єлена, моя подруга, лише заздрить мені і чекає на слушний момент, щоб всадити ніж у спину.

І раптом, серед розпачу, в моїй голові промайнула думка про Емре. Він єдиний, хто бачив у мені не маріонетку, а живу людину, здатну на сильні почуття. Він єдиний, кому я могла довіряти. Але де він зараз? Чи в безпеці?

Погляд впав на кришталеву опалову кулю, що стояла на столику біля вікна. Вона вабила до себе, обіцяючи відповіді на всі мої запитання. Пам’ятаючи про обіцянку, дану Емре, я спочатку вагалася, але потім біль і відчай перемогли.

"Пробач мені, Емре, — прошепотіла я, беручи кулю в руки. — Я мушу знати, що з тобою все гаразд."

Закривши очі, я зосередилася на образі Емре, намагаючись відчути його присутність, його енергію. І раптом, мене охопило дивне відчуття, наче мене тягне у безодню. Зображення в кулі почали змінюватися, зливаючись у хаотичну карусель кольорів та форм.