Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Після розмови з Мироном Артур був доволі мовчазний. Він і до цього був неабиякий балакучий, звісно, та різниця однаково відчувалася.

Здавалося, він ледь стримувався, щоб не наговорити те, що може викликати сварку.

Я сиділа на краю ліжка, витираючи мокре волосся, досі вдягнута в один рушник, й слідкувала за тим, як Артур втупився в ноутбук, а його пальці застукотіли по клавіатурі.

В кімнаті повисла напруга. Така, що хоч ножем ріж. І я гадки не мала що із цим робити.

Я не могла пообіцяти йому, що триматимусь подалі від Орлова чи що пошлю до біса Мирона разом з його планом. Тож не мала чим його заспокоїти.

Тиша тиснула на мене, ніби задуха посеред літа. І це після боулінгу. Після того, як усе нарешті почало налагоджуватися. Тому я вирішила спробувати зробити перший крок до примирення.

Пілнявшись з края ліжка, я зробила крок до нього. А тоді ще один і ще. Аж поки не опинилася досить близько, щоб доторкнутися до його напруженого плеча.

Артур завмер, й на мить ніби навіть припинив дихати. А тоді повільно підвів на мене погляд і ковтнув. Я невідривно дивилася на те, як сіпнувся кадик на його шиї, й трохи запізно подумала про те, що варто було одягнутися, перш ніж починати розмову, та однаково не збиралася відступати, не спробувавши.

— Послухай, я розумію чому ти проти моєї участі, справді, — тихо промовила я, — Та хіба ціль не варта ризику?

Раптом Артур закрив ноутбук та відклав його вбік, а тоді, не вагаючись, промовив:

— Ні. Не варта.

Я сумно посміхнулася й похитала головою.

— Ти ж насправді так не думаєш.

— Ні, саме так я і думаю.

— І ти хочеш сказати, що, якби опинився на моєму місці, то відмовився б брати участь в плані Мирона? — Артур не відповів, похмуро дивлячись на мене, та я і без цього знала відповідь на це питання, — Ти б ні за що не відмовився. Ти б це зробив. Я бачила як ти на нього дивився. Ти б вчепився йому в горлянку, й розірвав її просто там, у ліфті, якби не було свідків. Ти хочеш його знищити, і ти маєш на це право…

— Але не так, трясця! Не ризикуючи тобою, й не примушуючи терпіти компанію цієї мерзоти. Ти бачила, як він на тебе дивився? Як думаєш, що він робитиме, коли ви опинитеся за зачиненими дверима?

— Я здатна себе захистити, — похмуро нагадала я, склавши руки на грудях.

— І я це знаю. Але самих твоїх навичок з самозахисту цього разу може виявитися недостатньо. Я не хочу, щоб з тобою щось сталося.

— Я теж не хочу.

— Тоді відмовся.

— Ні.

Ми з викликом дивилися одне одному просто в очі. Він не витримав першим. Насупився. А тоді важко зітхнув і втомлено потер повіки.

— І я ніяк не зможу відмовити тебе від цього?

Я похитала головою.

Хоч я і сказала Мирону, що мені треба все обміркувати, насправді я вже знала, що піду на це. Бо ненавиділа засранців. Ненавиділа Орлова. А ще усе моє життя останній рік схоже на якусь божевільню, і я була збіса зла, і відчувала пекучу потребу на комусь зірватися. Орлов був ідеальним кандидатом.

— Я не можу вирішувати за тебе, однак щиро сподіваюся що ти передумаєш.

— Я не можу тобі цього обіцяти, — чесно сказала я, а тоді додала: — Пробач. Мені шкода, що ти мусиш це терпіти, після усього, що сталося.

— Це я маю вибачатися. Приїзд сюди… Усе мало бути не так.

Так. Ми мали бути у безпеці, доки Мирон та інші не заарештують тих, хто стояв за нападом та викраденням. Натомість тепер мені пропонували попрацювати під прикриттям, щоб зловити іншого злочинця.

Не вистачає тільки погоні зі стріляниною, і буде класичний, трясця його матері, бойовик.

Повірити не можу в те, що це моє життя.

Якщо в Асі це різдвяний фільм, то в мене — клятий триллер. Й, замість того, щоб вивчити науку, й триматися подалі від небезпеки, я, мов дурна головна героїня, лізу в саму гущу подій…

Не здивуюся, якщо усе кепсько закінчиться. І, врешті-решт, у цьому буде тільки моя провина.

— Не вибачайся. Врешті мене ніхто не примушує на це йти. Просто… Я хочу цього. Вже понад рік я ніц не контролюю у власному житті, навколо мене суцільний безлад, я майже не малюю, бо не маю на це часу і сил, бо мушу заробляти гроші деінде через паскуду, котра навіть обличчя мого не пам’ятає. Я просто хочу бодай щось вирішити сама, і хочу щоб він поплатився, розумієш?

Я закусила губу, й зітхнула відводячи погляд.

— Я просто ненавиджу почуватися безпорадною…

Артур шумно видихнув повітря, а тоді потягнувся до мене. Його долоні доторкнулися до мого обличчя, й лягли на мої щоки, обіймаючи, й змушуючи знову подивитися на нього. Коли це сталося, я ледь не потонула в зелені його очей.

— Ти не безпорадна. Ти найхоробріша дівчина з усіх, кого я знаю.

— Можливо надто хоробра. Чи навіть дурна, — сумно всміхнулася я.

— Ти не дурна.