Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бігуни 📚 - Українською

Читати книгу - "Бігуни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бігуни" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 89
Перейти на сторінку:
морозів, руки в сірих потріпаних рукавичках стискають скляну посудину. Людвика прокидається із зойком і перевіряє вміст кошика. Все на місці. Вона поправляє чепець, який зсунувся їй на чоло. Лається французькою, бо їй зовсім закам’яніла потилиця. Прокидається з дрімоти Анєля й розсуває фіранки. Плаский зимовий краєвид убивчо сумний. Вдалині видно невеликі поселення, людські колонії потопають у сіряві й вогкості. Людвика уявляє собі, ніби пересувається великим столом, як комаха під уважним поглядом якогось монстроподібного ентомолога. Здригається і просить в Анєлі яблуко.

— Де ми? — питає вона, визираючи через вікно.

— Ще кілька годин, — заспокійливо каже Анєля й подає супутниці поморщене торішнє яблуко.

Похорон мав відбутися в Ля-Мадлен, уже було замовлено месу, а тим часом на площу Вендом, де виставили тіло, приходили натовпи друзів і знайомих. Попри запнуті вікна, сонце намагалося зазирнути досередини і погратися з теплими барвами осінніх квітів — фіолетових айстр і медових хризантем. Усередині над усім панували свічки, створюючи враження, ніби колір квітів — глибокий і соковитий, а обличчя мерця — не таке бліде, як у денному світлі.

Виявилося, що непросто буде виконати бажання Фридерика, щоби на його похороні звучав реквієм Моцарта. Друзям небіжчика вдалося використати всі знайомства й зібрати найкращих інструменталістів і співаків. Погодився виступити найславетніший бас Європи — Луїджі Лаблаш, веселий італієць, який умів досконало наслідувати кого завгодно. І справді, одного з тих вечорів перед похороном під час якоїсь неформальної зустрічі він так майстерно наслідував Фридерика, що товариство реготало, не певне, чи це зручно, адже земля ще не прийняла тіла померлого. Зрештою, хтось сказав, що це лише доказ пам’яті й любові. І що таким чином він трохи довше лишиться з живими. Всі пам’ятали Фридерика — як він управно й уїдливо вмів пародіювати інших. Багато мав талантів, що й казати.

На кожному кроці виникали проблеми. В костелі Ля-Мадлен не могли співати жінки — ні в хорі, ні соло. Такою була давня традиція — без жінок. Лише чоловічі голоси. Могли бути кастрати (для костелу краще чоловік без яєць, аніж жінка, як коментувала це італійська співачка-сопрано панна Ґрацієлла Паніні), але надворі 1849 рік — де ти знайдеш кастратів? А як виконати «Tuba mirum» без сопрано й альта? Священик із Ля-Мадлен заявив, що традицію порушувати не буде, навіть заради Шопена.

— Скільки нам ще доведеться тримати тіло непохованим? Чи нам звертатися до Рима в цій справі? — кричала доведена до відчаю Людвика.

Жовтень видався доволі теплим, тож тіло перенесли до прохолодного моргу. Воно було просто завалене квітами. Лежало в півтемряві, дрібне і зсохле, без серця; під сніжно-білою сорочкою ховалися не надто старанні шви, якими назад зашили грудну клітку.

Тим часом тривали репетиції «Реквієму», а вельможні друзі небіжчика вели обережні перемовини зі священиком. Нарешті домовилися, що жінки — як солістки, так і хористки — стоятимуть за чорною ширмою, щоб їх не бачили вірні. Обурювалася лише Ґрацієлла, більше ніхто. Зрештою, вирішили, що в такій незвичайній ситуації краще так, ніж ніяк.

Ґрацієлла, невисока, смаглява, з вихором кучерявого волосся, була знайомою Дельфіни Потоцької, й кілька разів вони удвох відвідували Людвику. Попиваючи лікер, Ґрацієлла кепкувала з баритона й диригента, але радо розповідала про себе. Зрозуміло: артистка. Трохи накульгувала на одну ногу, бо постраждала торік у Відні під час вуличних заворушень. Натовп перекинув її екіпаж, гадаючи, що в ньому їде якась багата аристократка, а не акторка. Ґрацієлла впадала за дорогими екіпажами й вишуканими туалетами — певно, тому, що походила з родини шевця з Ломбардії.

— Що, артист не може їздити дорогим екіпажем? Якщо комусь у житті поталанило, то він не може дозволити собі дрібку приємності? — говорила вона з італійським акцентом, і здавалося, ніби вона ледь заїкається.

На своє нещастя, вона опинилася в невідповідний час у невідповідному місці. Революційний натовп, не зважуючись атакувати обставлений гвардією цісарський палац, почав громити цісарські колекції. Ґрацієлла бачила, як витягали із залів усе, що асоціювалося простолюдові з аристократичним декадансом, надміром і жорстокістю. Розлючені люди жбурляли через вікно фотелі, пороли дивани, зривали зі стін коштовне лицювання. Гучно тріскали кришталеві дзеркала. Постраждали й вітрини з археологічними експонатами. Скам’янілості викидали просто на брук, розбиваючи ними шибки. Вмить розікрали колекцію напівкоштовних каменів, а далі взялися за скелети й опудала тварин. Якийсь народний трибун закликав людські опудала та інші мумії поховати по-християнському або раз і назавжди знищити ці докази узурпації влади над людським тілом. Тож наклали велике багаття й палили на ньому все, що потрапляло під руку.

Екіпаж перекинувся так невдало, що дроти криноліну скалічили їй ногу і, вочевидь, пошкодили нерв, бо кінцівка почала погано слухатися. Оповідаючи про ці драматичні події, вона підняла спідницю й продемонструвала паням свою ногу, закріплену шкіряною ногавицею з китовим вусом і підтримувану обручами, на які спиралася сукня.

— Ось для чого може знадобитися кринолін.

Саме ця співачка, чий голос та інтерпретацію вона могла вповні оцінити під час жалобної меси, підкинула їй цю ідею. Цей жест, коли піднімаєш сукню й розкриваєш секрет складного купола з китового вуса й прутиків від парасолі.

На похорон прийшло кілька тисяч людей. Довелося зупинити рух екіпажів на шляху траурної процесії і скерувати його на інші вулиці. Цілий Париж завмер у день похорону. Коли гримнув «Introitus», що його так самовіддано репетирували, коли голоси хору вдарили у склепіння костелу, люди почали плакати. «Requiem aeternam» прозвучав потужно і зворушив усіх до самої глибини, але Людвика не відчула смутку. Увесь свій смуток вона вже використала й виплакала. Вона відчула гнів. Бо що то за жалюгідний і нікчемний світ, що то за вертеп, у якому вмирають замолоду? І взагалі вмирають? І чому він? Чому саме так? Вона піднесла хустинку до очей, але не для того, щоб витерти сльози, а щоб стиснути її щосили й затулити очі, в яких уже не було води, лише вогонь.

— Tuba mirum spargens sonum

Per sepulcra regionum,

Coget omnes ante thronum[22], —

почав бас Луїджі Лаблаш, так зворушливо й тепло, що її гнів трохи вщух. Далі вступили тенор і альт із-за ширми:

— Mors stupebit et natura,

Cum resurget creatura,

Judicanti responsura.

Liber scriptus proferetur,

In quo totum continetur,

Unde mundus judicetur.

Judex ergo cum sedebit

Quidquid latet apparebit:

Nil inultum remanebit[23].

Врешті вона почула чистий голос Ґрацієлли, який вистрілює вгору, наче феєрверк, наче

1 ... 69 70 71 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бігуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бігуни"