Читати книгу - "Шантарам"

Він підвівся, згинаючи і розгинаючи руку, щоб послабити тиск щільної пов’язки.

— Потому як Пунам вийде заміж, треба буде видати ще двох сестер, перш ніж черга дійде до мене,— відповів він, усміхаючись і похитуючи головою.— Біднякам доводиться спочатку шукати женихів, а потім вже наречених. Ідіотизм, правда? Амчи Мумбаї, Мумбаї амчи! — (Це наш Бомбей, і Бомбей наш!)

І, не подякувавши, пішов собі, але я знав, що найближчим часом він або запросить мене до себе додому на обід, або принесе мені фруктів чи ще чогось. Я звик до того, що тутешній люд дякує справами, а не словами.

Коли Нареш вийшов од мене, завітало ще декілька людей — зі щурячими укусами, запаленнями, інфекційними висипами і стригучим лишаєм.

Останньою пацієнткою була немолода жінка, що прийшла у супроводі племінниці. Вона скаржилася на біль у лівому боці грудей, проте соромилася роздягнутися. Я попросив небогу погукати ще двох її подруг. Вони завісили пацієнтку покривалом, а небога стала так, щоб бачити і мене, й тітку. Я торкався своїх грудей, а небога повторювала мої жести, торкаючись тітчиного тіла.

— Тут болить? — питав я, доторкнувшись до грудей.

Дівчина тицяла пальцем у тітку за простирадлом і повторювала моє запитання.

— Ні.

— А тут?

— І тут ні.

— А в цьому місці?

— Так, тут болить.

— А вище? Нижче?

— Ні, тільки тут.

За допомогою цієї пантоміми мені врешті-решт пощастило з’ясувати, що жінка відчуває біль, коли глибоко вдихає або піднімає тягарі. Я написав записку докторові Хаміду, виклавши свій гаданий діагноз. Не встиг я пояснити дівчині, що вона повинна повести тітку до доктора Хаміда, як хтось сказав: А знаєш, бідність гарно позначається на тобі. Якщо ти геть зубожієш, то, напевно, станеш просто чарівником.

Обернувшись, я побачив Карлу. Іронічно всміхаючись, вона стояла в дверях.

— I давно ти тут стоїш? — запитав я.

— Та вже встигла познайомитися з твоєю дивовижною системою лікування на відстані. В тобі відкрилися телепатичні здібності?

— Індійські жінки стають дуже упертими, коли заходить мова про те, щоб дозволити сторонньому чоловікові торкнутися їхніх грудей,— пояснив я, коли пацієнтка і троє дівчат вийшли з хати.

— Не буває людей без недоліків, як сказав би Дідьє,— мовила вона з ледве помітною усмішкою.— Він сумує за тобою, до речі, тож просив передати привіт. Як по правді, всі в «Леопольді» за тобою скучили.

— Заходь, сідай. Зараз я приберу тут.

Вона сіла на ослоні, а я узяв поліетиленовий пакет з використаними тампонами і бинтами і згріб у нього сміття зі столу. Потім помив руки спиртом і прибрав медикаменти на етажерку.

Карла окинула хатину критичним поглядом. Подивившись на своє житло її очима, я побачив, яке це убозтво.

Гола долівка порепалася, у стінах зяяли діри, в які зазирали дітлахи. Очеретяний дах провис і теж світив дірками. Все моє кухонне начиння складалося з гасової плитки, двох кухлів, двох металевих тарілок, ножа, виделки, ложки і кількох слоїків зі спеціями. Все це було складено в картонній коробці в кутку. Їжі не було зовсім — я купував харчі на один день. У череп’яному глечику зберігалася вода.

Я подивився на Карлу, і гумор мій геть упав.

— Як бачиш, хвалитися мені немає чим.

— Все це нормально,— сказала вона, здогадавшись, що я відчуваю.— Я жила цілий рік в такій же хатині в Гоа. І була щаслива. Не минає і дня, щоб я не згадувала, як мені було там добре.

До хати увійшов мій дванадцятирічний сусіда Сатиш. Під пахвою він ніс дворічну сестричку. Зупинившись перед Карлою, він почав безцеремонно роздивлятися її.

— Сатишу, чай боно,— сказав я йому.— Приготуй чай.

Він усміхнувся і вибіг з хатини. Наскільки мені було відомо, Карла була першою чужинкою, яку він бачив у нетрищах. Я знав, що він буде ще кілька тижнів розповідати своїм друзям про неї.

— Послухай, як ти мене знайшла? Як тобі пощастило сюди проникнути? — запитав я Карлу.

— Як вдалося проникнути? — спохмурніла вона.— А що, хіба тебе заборонено відвідувати?

— Ні, звісно,— розсміявся я.— Але це дуже незвично. У мене рідко бувають гості.

— Я просто звернула сюди і запитала першого зустрічного, де ти живеш.

— І він сказав?

— Не відразу. Вони тут дуже пильно тебе охороняють. Спочатку вони відвели мене до твого друга Прабакера, а він провів сюди.

— Прабакер?

— Так, Ліне... ти гукав мене? — просунув голову в двері мій друг.

— Мені здавалося, ти збирався водити таксі! — люто сказав я.

— Так, таксі мого двоюрідного брата Шанту,— відповів він, посміхаючись.— Я водив його, але зараз його водить мій двоюрідний брат Пракаш, а у мене дві години обід. Я був у Джоні Сигара, в його будинку, і прийшли люди з міс Карлою, а вона захотіла побачити тебе, і я прийшов сюди. Це все добре, так?

— Так, це все добре,— зітхнув я.

Повернувся Сатиш із тацею, де стояли три чашки гарячого солодкого чаю. Він роздав нам чашки, відкрив пакет з чотирма печивцями «Парле Глюко» і церемонно вручив нам по одному. Я подумав був, що четверте печивце він сам з’їсть, але він поклав його на долоню, старанно провів посередині лінію брудним нігтем і розламав його навпіл. Приклавши ті кавалки один до одного, він вибрав більшого і віддав Карлі, а другого дав сестричці. Дівчинка сіла на порозі й заходилася гризти печиво.

Я вмостився на стільці з прямою спинкою, а Сатиш сів навпочіпки переді мною, притулившись плечем до мого коліна. Така прихильність була невластива йому, і я сподівався, що Карла помітить це і оцінить.

Ми допили чай, Сатиш зібрав порожні чашки і, не кажучи ні слова, пішов додому.

— Гарний хлопчик,— сказала Карла.

— Так. Син моїх сусідів. Ти щось у нім сколихнула. Зазвичай він дуже соромливий. То що ж привело тебе в мою скромну оселю?

— Я просто проходила тут і вирішила зайти,— відповіла вона недбалим тоном, роздивляючись дитячі фізіономії в дірках моєї хатини.

Було чутно, як дітлахи допитуються в Сатиша: «Хто це така? Це Дружина