Читати книгу - "Родаки"

Тут гусарський полковник умовк, наче його бесіду нарешті таки перервала куля з далекої войни. Плечі здригнулися і великомученик-гусар опустив покірно голову. У цю мить над хатою пана Фийси завис сяючий острів. Із великої білої хмари, немов із Різдвяної сніговійниці, вийшов імператор Ференц Йовжка. По білих пухнастих східцях спустився у двір нашого сусіди. Імператор був зодягнений у довгу білу одежу, схожу на грецьку туніку, і з сяючою короною на голові.

— Простіть мені, мій імператоре, що я лишився живим і не прийняв достойної смерті, — знову тихо промовив гусарський полковник, не підводячи голови.

Імператор Ференц Йовжка підійшов повільно до старого гусара, щось заспокійливо сказав, утішив… А далі тепло, по-батьківськи погладив свого вірного воїна по сивій, покірно схиленій, але нескореній голові.

З усього видно, його Величність був гордий за свого вірнопідданого, бо й справді, померти на полі бранному — це не такий вже й великий героїзм. А ось вижити на понівеченому полі житейському — це справжній подвиг, гідний великих воїнів.

Бурхливі події в Угорщині увірвалися і до нашої хати й теж вчинили революційний переворот. Велика політиканська і громадська активістка баба Фіскарошка хутко познімала зі стін руських вождів Леніна, Сталіна і Хрущова, занесла у свою потаємну комірчину, привалила порожніми мішками і всяким іншим непотрібом. Натомість зі схованки витягла портрети угорського регента Міклоша Горті, австрійського імператора Йовжку Ференца, хотіла в їх компаню і Гітлера втулити. Проте Йовжка Ференц, почувши про таке сусідство, перелякано заверещав, наче котяра, якому дверима хвіст защемили. А адмірал Горті скривився, ніби замість помаранчі йому в пельку всунули гнилого помідора. Далі щось таке сказав по-угорськи, що баба відтак цілий тиждень не могла перекласти на нашу бесіду, і від того в неї дуже розболівся зуб мудрості. До слова, у Фіскарошки вуйко Гітлер ніколи не викликав позитивних емоцій, тому фюрера знову засунула за бочку з капустою.

А ось портрети двох перших витерла вогкою ганчіркою, вставила у старовинні позолочені рами і вивісила на видному місці в хаті. Коли нові-старі вожді зручно вмостилися на стіні, баба Фіскарошка виструнчилась перед Міклошом Горті, скинула вперед руку і гаркнула чомусь по-російськи: «Готова к труду й обороне!».

Не встигла нарадуватися новим фюрерам, як на дворі загупало, хатою затрусило, і в кімнату, наче у переповнений автобус, втиснулась Пірошка-нейні[85] — дідова молодша сестра. Насправді її звали Іриною, але відколи вийшла заміж в угорське село Баркасово, перейменувалась у Пірошку, що по-українськи означає «Червона шапочка». Звісно, Червоній шапочці до Пірошки було, як бідній польовій мишці до гори Ловачки. Нагадувала дідова сестричка гриб-порохнявку з доісторичних часів чи коровиську на останньому місяці тільності. До того ж Пірошка була червонощокаста, з грубим і протяжним голосищем. У противагу своїй безмірній тілесній масі, дідова сестра була надто рухливою, швидкою на бесіду, а ще й генераторкою усяких ідей, особливо безглуздих. Кілька років тому Пірошка втовкла собі в голову, що дідо Соломон винен їй частку батьківського майна.

— Відріж собі шмат хати, вирви кілька дерев, начерпай води з колодязя, звали все на плечі та й неси у Баркасово — ти, нівроку, подужаєш, — порадив мудро дід Соломон.

Пірошка від такої майнової долі навідріз відмовилась — вона зажадала виплату грошима.

— Щас… Зачим слово, то й готово, — радісно розвів руками дід. — Сяду на свої яйця, заквочу і висиджу тобі золоті талярі.

Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня валяндалась із Баркасова до нас на Небесі й виплакувала свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було в горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке. Баба з жахом підрахувала, коли Пірошка і далі з такою любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси, нам треба спалити обійстя і чимскоріше тікати в глухі ліси. Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував щонайменше одного набігу монголо-татарської орди. Однак, як мовлять, Богонько нас милував.

…Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли ми відпустили душу з нашої свині. Добра чверть льохи одразу була спожита дорогою гостею. Іншу чвертину розчленували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А половину туші віднесли в літню кухоньку і простелили на чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало презентувати мукачівській тітці Моргіті, бо вона свого часу купила поросятко і постійно забезпечувала кормами.

І тут Пірошці-нейні дуркнуло в макітру залишитись у нас ночувати. Скоро он ніч, а вона, сигінятко, на ноги слабувата, а випила чимало і хтозна-що може статися з бідною родачкою в дорозі. Їй постелили в задній кімнаті, а ми всі з’юрмилися в передній. Вночі бабі Фіскарошці стало нестерпно парко. І було від чого: цілий день тут варилося, топився смалець, парилися гурки. Та й дід Соломон не давав склепити ока — безугавно хропів. Не те що хропів, а надривисто деренчав, як трактор, якого намагаються завести, а той люто огризається. Не витерпіла Фіскарошка і тихенько далася на двір у літню кухню. Натужившись, зняла свинську тушу з ліжка і переклала на дерев’яний стіл. Сама ж лягла у постіль і, не знімаючи простирадла, заснула щасливо сном праведника.

Тим часом Пірошка-нейні, дочекавшись півночі, коли всі наші спали, тихенько пробралась через сіни у двір і зайшла в літню кухню. Вона не знала, що на ліжку замість свинської туші лежать наші небожатко баба і з цікавістю дивляться дванадцяту серію сну. Не довго думаючи, Пірошка-нейні в потемках згребла бабу в простирадло, закинула за плечі і щодуху рванула навтьоки.

У ту мить, коли Пірошка замість свинської туші згребла Фіскарошку в простирадло і кинула за спину, бабі снилось, що падала з груші дідові на голову. Отож, коли нею струснуло, Фіскарошка сприйняла це за належне. Та коли Пірошка-нейні почала давати драла і бабою загепало, як на дикому мустангові, Фіскарошка зрозуміла, що сон щось затягся, пора би вже й прокидатися. Пробудження додало жаху — її хтось запхав у мішок, викрав і тепер шалено тікає. Бабі наразі одняло мову. Вона заціпеніла зо страху. «Совєтська безпека!., совєтська безпека!., совєтська безпека!» — раптом шугануло блискавкою і почало, немов колеса поїзда, ритмічно стугоніти в скронях. Фіскарошка багато начулася, як безпекаші серед ночі забирали людей, і ті більше ніколи не поверталися. Жах ще більше сплеснув під серцем, і баба, задихаючись у простирадлі, почала гамселити викрадача кулаками по спині.

Удари, видно, додавали викрадачеві тільки духу, бо тікав він із Фіскарошкою чимдалі, тим дужче. І