Читати книгу - "Родаки"

І аби якось задобрити безпеку, Фіскарошці нічого мудрішого не прийшло в голову, як стати струнко і на весь голос крикнути: «Ученіє марксізма-ленінізма жівйот і побеждаєт!» Ефект був вражаючим. Постать притьмом здригнулася від страху, подалася вся вперед і бехнулася у води Кривуліни.

— Гойте, люди, спасайте! Топлюся! — пролунав, як із ста бочок, на всю ніч гучний голос Пірошки-нейні.

З тих пір — а це вже пройшло більше двох років — дідова сестра в нас не з’являлася. А нині, видно, революційні вітри подіяли і на неї.

— Слава Ісусу, — прогуділа Пірошка, навзгинці переходячи через поріг.

— Навіки слава, — відповіла баба на привітання й тут же їдко додала. — Можна би вже, паніко, й ноги вам попелом посипати — давненько в нас не були.

— Ой, і не кажи, дорога невістко. Рада би душа, та ноги болять, — почала гладитись по товстелезних, як дуби, стегнах Пірошка.

— Та не кажіть, — сплеснула руками Фіскарошка. — Коли тікали’сьте зі мною, я того і не помітила. Най вам буде нівроку, як молода лошиця. А коли’сьте бехнулися у ріку, то думала’м, што почнеться Ноїв потоп.

Пірошка-нейні зле очиськами лупнула, проте вдала, що не дотямила, про що баба, і почала зовсім з іншої новти:

— Дуже переживаю за вас, Марько, і за братця Мішка. Не глухі’сьте — чуєте, що у світі чиниться. Не ниська-завтра мадяри й американтоші будуть тутки.

— А ми што, мадярам межу переорали, а од амерічан кури з дідом крали?

— От-от, Марько, про межу я й хочу казати, — закотила очі Пірошка, наче чекала підказки зі стелі. — Народ пам’ятає, як ви із Мішком у комуністи поступали, як колгоз робили. То все лежить на олівцеві, штось і вам сесе припам’ятається. А мадяри сього не простять. Чірк-чірік і ауфідерзеєн, — повела пальцем по шиї Пірошка.

На якусь мить баба геть розгубилася і відчула, як неприємні дрижаки підступають до грудей, породжують під серцем страх. Так тривало всього десяток секунд. Фіскарошка стріпонула собою, як качка, коли випірне з води, і, як завше бувало в скрутні хвилини, дух її спалахнув.

— Слухай, гурко надута, із якої гузиці ти викукнула така розумна? — мовила Фіскарошка, грізно підходячи до Пірошки.

— Я вам, дорогі родаки, лем добра желаю, — підняла руки Пірошка. — Я про те… от ви заплатите гроші… мені заплатите за мою долю майна. І ми з моїм Яношом замовимо перед мадярами за вас слівце. Ого! — тут Пірошка аж припіднялася і гордо губу закотила. — Ви не знаєте, як люди честують мого Яноша. Як лем наші прийдуть, його точно біровом[86] зроблять, а може і над цілим районом начальником покладуть. І ми можемо вас, як заблудлих овець, спасти од мотуза на шиї.

— Як у нас кажуть, раз красно дякую, доки не заріжеме паця, а там дальше увидиме, — мовила саркастично Фіскарошка. — Лем авби не вийшло задом наперед і нам пак прийдеться спасати вас.

Пірошка смачно гигикнула.

— Ой, торгуєш рано зубами. Почекай, бо ще роса не висохла.

І баба подалася у свою потаємну комірчину, а звідти занесла до хати щось важкеньке, загорнуте у мішковину. Поставила на стіл, розгорнула… І Пірошка побачила металевий ящик із зібраною антеною і навушниками. Це була німецька рація. Її дід Соломон ще в 1944 році зняв із підбитої німецької бронемашини — в ґаздівстві все пригодиться. Десяток років рація кіптюжилась серед бабиних скарбів у секретній комірчині, і ніхто про неї не згадував. Але як пригодилось тепер!

— Ви што мені тикаєте усякими фінтіфлюшками? — контрабасом озвалась Пірошка.

— А ти хоч знаєш, што сесе означає?

— Та мені най буде і цісарський чобіт, — огризнулась Пірошка.

— Ти, небого, не далеко втікла, — погодилась баба. — Це направду цісарський подарок. І лишили нам його великі люди із-за границі, коли война кінчалась, і руські сюди заходили. Сесе є шпійонський передавач.

— Та йдіть ви, Марьо, до мари, — сахнулась перелякано Пірошка. — Таке скажете, што челядині роги на чолі виростуть.

— Небого, тримайся за чоло, бо дальше скажу, ще більше. Так от, ті великі люди із-за границі лишили нас тутки, на Небесі, в секреті, авби’сьмо робили з дідом шпійонами на амерічан і на англічан.

Пірошці от почутого потьмарилося в очах — кілька разів стріпонула головою і застигла із нажаханим обличчям.

— І ви… в. в…ви… чинили так? — промимрила.

— Ще й як! Всьо, што тутки робилося, ми нараз передавали за границю, — мовила спокійно Фіскарошка. — А тото, што ми з дідом записувалися в комунішти, то нам спеціально наказали із-за границі:

— І ви не боялися?

— А чого боятись? От, коли хочеш, позерай…

Фіскарошка хутко вийняла антену, натягла на голову навушники, задля більшого ефекту щось покрутила настроювачем, повертіла якісь регулятори. Далі прокашлялась, взяла до рук мікрофон і твердо повела:

— Товаріщ Черчіль, ви мене добре чуєте?! Так, сесе на связі… ви уже упознали хто?.. Дякую, маємо’ся дуже файно. Доповідаю, що вшито держимо із дідом під контрольом. Як і договорювалися із Вами, товаріщ Черчіль, скоро розоб’ємо комунішту в Мадярщині, потому виженемо їх із Закарпаття і чекаєме вас на гостину. Маємо вам много про що розказати, бо туйки є деякі люди, што нам з дідом дуже жизнь портять і мішають шпійонити на вас. Но даюся цілювати, і на сьому будьте здорові, хенде хох і ауфідерзеєн!

Баба поважно зняла навушники, зібгала антену й, обернувшись до Пірошки, ніби між іншим, додала:

— Із амеріцьким презідентом связь буду мати пізніше… вечером.

Пірошка-нейні, побачивши і почувши, що демонструвала баба, геть отетеріла і тільки лупала очиськами, шукаючи захисту й розради. За ті кілька хвилин, доки Фіскарошка була на «шпійонському зв’язку» із Черчілем, вона на літ двадцять постаріла і на очах здрібніла, схуднувши на добрих півцентнера.

— Та пак, Марько, ангели би з вами говорили, а кого то ви мали на язику, што вам із дідом жизнь портять і мішають шпійонити? — запитала вже тоненьким голосочком Пірошка.

— Знамо кого, — мовила, діловито складаючи шпіонське причаландя, баба. — Знамо, што тебе. То, што ти хотіла украсти мене.

— На мою веру! — упала на коліна Пірошка. — Я перепутала тебе, Марько, із свинею…

— То зарахуєся тобі як покушеніє на жизнь тайного лиця