Читати книгу - "Тринадцята легенда"

У цьому довгому й одноманітному часовому колі трапилося кілька випадків, що виокремлювалися на загальному невиразному тлі. Я відразу ж занотувала їх окремо від історії; гадаю, про них варто розповісти.

Випадок перший.

Трапився він у бібліотеці. Я шукала «Джейн Ейр» і знайшла цілу полицю із примірниками цієї книжки. Полиця нагадувала колекцію пристрасного бібліофіла: були тут і дешеві сучасні екземпляри, які неможливо було перепродати, і видання настільки рідкісні, що їх теж було важко продати — через те, що на аукціонах вони з'являлися рідко коли, тож визначення їхньої справжньої ціни становило велику проблему. Були й «середні» примірники, які стояли між цими двома крайнощами.

Той, що я шукала, нічим особливим не вирізнявся: це було звичайне, хоча й досить цікаве видання, яке вийшло друком на межі століть. Поки я його шукала, Джудіт привезла міс Вінтер до бібліотеки і всадовила її у крісло біля каміна.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер запитала мене:

— Що ви шукаєте?

— «Джейн Ейр».

— А вам подобається «Джейн Ейр»?

— Дуже подобається. А вам?

— Авжеж, — відповіла міс Вінтер і мимоволі здригнулася.

— Може, пошурувати вогонь і підкинути дров, щоб ви не мерзли?

Письменниця заплющила очі, наче її накрила хвиля болю.

— Зробіть ласку.

Коли вогонь у каміні знов розгорівся, міс Вінтер спитала:

— Чи маєте ви вільну хвилину, Марґарет? Сідайте, будь ласка.

Я послухалася. Помовчавши хвилину, міс Вінтер озвалася знов.

— Уявіть собі стрічку конвеєра, в кінці якого — велика піч. А на конвеєрі — книжки. Абсолютно всі примірники ваших улюблених книжок, видані за всі роки у всьому світі. Вони розташовані рядком. «Джейн Ейр», «Вільєт», «Жінка у білому»…

— «Міддл-марч», — додала я.

— Дякую. «Міддл-марч». І уявіть собі важіль з позначками «увімкнути» і «вимкнути». Наразі конвеєр вимкнуто. Біля нього стоїть якийсь чоловік. Узявшись за важіль, він збирається його увімкнути. Але ви маєте можливість його зупинити, бо у вашій руці — пістоль. Треба лише натиснути на гачок — і все.

— Та ні, це просто дурниця якась.

— Ось він вмикає важіль. Конвеєр пішов.

— Але ж це екстремальна ситуація, до того ж суто гіпотетична!

— Спочатку в піч падає «Ширлі».

— Мені не подобаються такі ігри.

— А ось у вогонь полетіли книжки Жорж Санд.

Я зітхнула й заплющила очі.

— На підході — «Грозовий перевал». Невже ви і йому дасте згоріти?

Я нічого не могла сказати — тільки нервово сіпнулася, уявивши, як до жерла печі невпинно їдуть книжки.

— Чиніть, як вважаєте за потрібне. Ось і «Грозовий перевал» у піч потрапив! «Джейн Ейр» теж нехай туди йде, чи як?

— «Джейн Ейр»…

Мені раптом аж у роті пересохло.

— Треба тільки вистрелити — і все. Я нікому не скажу. Ніхто й ніколи про це не дізнається. — Письменниця зробила паузу. — Ось вони вже почали падати. Спочатку — кілька перших примірників. Але їх дуже багато. Тож ви маєте час ухвалити рішення.

Я знервовано пошкрябала нігтем долоню.

— Книжки падають дедалі швидше.

Віда Вінтер не зводила з мене прискіпливого погляду.

— Уже половина пішла в небуття. Подумайте, Марґарет, добряче подумайте. Ще трохи — і всі примірники «Джейн Ейр» зникнуть назавжди. Гарненько подумайте.

Міс Вінтер кліпнула очима.

— Уже двох третин немає. А біля конвеєра — усього один чоловік, Марґарет. Одна маленька, незначуща, жалюгідна особа.

Я теж кліпнула.

— Ви ще маєте час, але обмаль. Пам'ятайте: саме цей чоловік спалює книжки. Невже він дійсно заслуговує на життя?

Кліп, кліп.

— Останній шанс.

Кліп-кліп-кліп.

— «Джейн Ейр» загинула.

Я мовчала.

— Марґарет! — Обличчя міс Вінтер скривилося роздратуванням, й од злості вона аж гепнула лівою рукою по бильці крісла. Навіть права, скалічена, рука — і та здригнулася у неї на колінах.

Описуючи згодом цю сцену, я подумала, що то був найспонтанніший вираз почуттів, який мені довелося побачити за увесь час спілкування з міс Вінтер. Так дивно! Звичайна гра — і скільки емоцій.

А які ж у мене виникли емоції? Сором. Бо я покривила душею. Звичайно ж, книжки подобаються мені набагато більше, ніж люди. Звичайно ж, «Джейн Ейр» я ціную набагато більше, ніж якогось там незнайомця, що керує конвеєром. Звичайно ж, творчість Шекспіра варта набагато більшого, ніж одне людське життя. Звичайно ж. Але мені, на відміну від міс Вінтер, забракло духу в цьому зізнатися.

Виходячи з бібліотеки, я підійшла до полиці з примірниками «Джейн Ейр» і взяла той, що відповідав моїм критеріям: відповідний рік видання, відповідний папір, відповідний шрифт. Повернувшись до своєї кімнати, я почала гортати книжку, аж поки не знайшла потрібне місце.

«...спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула — але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Цей примірник був цілий і неушкоджений. Усі сторінки були на місці. Безперечно, це не та книжка, з якої було вирвано сторінку, яка зберігалася в Аврелія. Але, зрештою, чому саме та книжка обов'язково має зберігатися у бібліотеці міс Вінтер? Якщо та сторінка потрапила до Аврелія з Енджелфілду — якщо це справді так — то книжка, з якої її було вирвано, неодмінно згоріла б разом із будинком.

Якийсь час я сиділа просто так, розмірковуючи про «Джейн Ейр», бібліотеку, піч і пожежу, але хоч як я все це не зіставляла у голові, цілісної картини все одно не виходило.

Другий вартий уваги випадок стосувався фотографії. Одного ранку на таці зі сніданком з'явився пакуночок з адресою, написаною компактним почерком мого батька. Це були ті знімки, що я їх зробила в Енджелфілді; я відіслала йому касету, а він проявив її і зробив фотографії. Там було декілька чітких знімків, які я зробила під час перших відвідин маєтку: ось кущі ожини, що проросли крізь уламки у бібліотеці, ось — віти плюща, що по-зміїному в'ються кам'яними сходами вгору… Я затримала погляд на фотографії спальні, де я лицем до лиця зіштовхнулася зі своїм привидом: у дзеркалі над давно згаслим каміном відбився лише блиск лампи-спалаху. Однак я все одно взяла це фото з пакунка і заховала в книжку — про всяк випадок.

Решта знімків було зроблено під час мого другого візиту до Енджелфілду, коли погода, на жаль, обернулася проти мене. Більшість із них являла собою розпливчасті композиції, здебільшого у сірих тонах. Що ж я фотографувала? Сірувато-сріблясті відтінки? пасма схожого на тюль туману? своє