Читати книгу - "Соловей"

Двері гостьової кімнати відчинилися. Вона чула, як Бек підійшов до неї. Він був у своїй формі, щойно поголений. Вона знала, що він чекатиме на її повернення. Хвилюватиметься за неї.

— Ви повернулися, — сказав він.

Вона була певна, що він бачить сліди крові чи бруду на ній. На скроні чи на зовнішньому боці долоні. На мить між ними запала тиша. В’янн знала, що Бек чекає, поки вона погляне на нього, розповість, що сталося. Однак жінка просто сиділа мовчки. Якщо вона відкриє рота, то може закричати. Якщо розплющить очі, то може заплакати, почати вимагати, аби він пояснив, чому в дітей стріляють у темряві нізащо.

— Мамо? — гукнула Софі, зайшовши в кімнату. — Тебе не було в ліжку, коли я прокинулася, — сказала вона. — Я злякалася.

— Вибач, Софі.

— Ну, я маю йти, — сказав Бек. — На все добре.

Коли за ним зачинилася двері, Софі підійшла ближче. Її погляд був трохи туманний, утомлений:

— Ти лякаєш мене, мамо. Щось сталося?

В’янн знову заплющила очі. Вона мусить повідомити доньці жахливу новину. А що потім? Вона обійме її, гладитиме по голові й дасть поплакати. Вона має бути сильною. Як же вона стомилася бути сильною.

— Ходімо, Софі, — сказала вона, підвівшись. — Спробуймо ще поспати.

Того дня В’янн очікувала побачити в місті солдатів із гвинтівками напоготові, поліцейські авто на площі, собак, що прагнуть зірватися з повідців, офіцерів СС у чорній формі — словом, щось, що свідчило б про неприємності.

Однак усе було, як завжди.

Вони із Софі цілий день простояли в чергах у Карріву, хоч В’янн і знала, що це марнування часу. Вони тинялися від однієї вулиці до іншої. Спершу Софі говорила без упину, та В’янн майже не помічала її. Як вона могла зосередитися на звичайній розмові, коли Рейчел з Арі ховалися в її підвалі, а Сара була мертвою?

— Ми вже можемо йти, мамо? — спитала Софі близько третьої. — Тут уже нічого немає. Ми марнуємо час.

Мабуть, Бек помилився. Або ж надміру перестраховувався.

Звісно ж, ніхто не арештовуватиме євреїв о такій порі. Усі знали, що арешти ніколи не відбуваються під час прийомів їжі. Для цього нацисти були надто пунктуальними й організованими. До того ж вони обожнювали французьку їжу та вино.

— Так, Софі. Можемо йти додому.

Вони вийшли з міста. В’янн була насторожі, але на дорозі було навіть менш людно, ніж зазвичай. На аеродромі було тихо.

— Сара може зайти до нас? — спитала Софі, коли В’янн відчинила зламану хвіртку.

Сара.

В’янн поглянула на Софі.

— Здається, ти засмучена, — зауважила донька.

— Так і є, — тихо сказала В’янн.

— Ти думаєш про тата?

В’янн глибоко вдихнула, а тоді сказала ніжно:

— Ходімо зі мною, — вона повела Софі до яблуні, де вони присіли на траву.

— Мамо, ти мене лякаєш.

В’янн розуміла, що робить усе неправильно, але не мала жодного уявлення, як вона має вчинити. Софі була надто дорослою для брехні й надто малою для такої правди. В’янн не могла їй сказати, що Сару застрелили при спробі перетнути кордон. Дитина могла б ненароком обмовитися про це комусь.

— Мамо?

В’янн притулила долоні до худенького обличчя доньки.

— Сара померла минулої ночі, — промовила вона тихо.

— Померла? Але ж вона не була хворою.

В’янн спробувала опанувати себе:

— Так іноді трапляється. Господь несподівано забирає людей. Вона тепер у Раю. Зі своєю бабусею і твоєю.

Софі швидко підвелася і, відсахнувшись від неї, відступила назад:

— Думаєш, я дурна?

— П-про що ти?

— Вона єврейка.

В’янн лякало те, що вона бачила в очах своєї дитини. У її погляді не лишилось ані крихти юності. У ньому не було невинності, наївності й надії. Не було навіть горя. Лише гнів.

Краща мати зуміла б перетворити цю злість на біль втрати, а потім — на спогади, але В’янн неспроможна зараз бути хорошою матір’ю. Вона не могла вигадати нічого, що не було б брехнею чи мало якийсь сенс.

Вона відірвала смужку мережива від свого рукава:

— Бачиш шматок червоної пряжі серед гілок?

Софі підняла голову. Пряжа вже трохи втратила колір, але досі виділялась на тлі коричневого віття, зеленого листя й нестиглих яблук. Вона кивнула.

— Я повісила це туди, аби пам’ятати твого тата. Чом би тобі не зробити те саме для Сари, і ми згадуватимемо про неї щоразу, коли виходитимемо надвір.

— Але ж тато не помер! — вигукнула Софі. — Чи ти теж брешеш…

— Ні, ні. Просто ми пам’ятаємо тих, кого немає поряд, так само як і тих, кого ми втратили, хіба не так?

Софі взяла смужку мережива. Трохи похитуючись, вона прив’язала її до тієї ж гілки.

В’янн так хотіла, щоб Софі повернулася до неї та обійняла, але донька просто стояла на місці, дивлячись на мереживо повними сліз очима.

— Так болітиме не завжди, — це все, що змогла вигадати В’янн.

— Я тобі не вірю.

Нарешті Софі поглянула на неї:

— Я піду подрімаю.

В’янн змогла лише кивнути. Зазвичай її засмутила б така напруга між нею і її донькою. Однак зараз вона просто зітхнула і звелася на ноги. Жінка обтрусила траву зі спідниці й пішла до сараю. Там вона відкотила «Renault» і відчинила льох.

— Рейч? Це я.

— Дякувати Богові, — прошепотіла Рейчел із темряви. Вона піднялася хиткими сходами та вийшла на світло, тримаючи в руках Арі.

— Що сталося? — утомлено спитала вона.

— Нічого.

— Нічого?

— Я була в місті. Здається, усе гаразд. Можливо, Бек дарма панікував, але, я думаю, тобі варто пересидіти тут ще одну ніч.

Обличчя Рейчел скривилося:

— Мені потрібні підгузки. А ще швидко прийняти ванну. Від нас із Арі тхне.

Немовля почало плакати. Вона відкинула вогкі кучері зі спітнілого обличчя і щось йому прошепотіла.

Вийшовши із сараю, вони попрямували в будинок Рейчел.

Вони були вже майже біля парадних дверей, коли під’їхала машина французької поліції. З авто вийшов Поль і ступив на подвір’я, тримаючи в руках гвинтівку.

— Ви Рейчел де Шамплейн? — спитав він.

Рейчел насупилася:

— Ви знаєте, хто я.

— Вас депортують. Ходімо зі мною.

Рейчел притисла Арі.

— Не забирайте мого сина…

— Його немає в списку, — сказав Поль.