Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

— Пани, які люб'язно пообіцяли мені свою допомогу, попередили, що ви маєте змогу якимось чином зв'язати мене з тими, від кого залежить доля мільйонів у Німеччині, — сказав пастор. — Якщо ви зможете наблизити благородний мир хоча б на один день — нам багато чого проститься в майбутньому.

— Спочатку я хочу поставити вам кілька запитань.

— Будь ласка. Я готовий відповісти вам на всі запитання.

Співрозмовником пастора був високий, худорлявий італієць, мабуть, дуже старий, але тримався по-молодечому хвацько.

— На всі — не треба. Я перестану вам вірити, коли ви погодитесь відповідати на всі запитання.

— Я не дипломат. Я приїхав за дорученням…

— Так, так, я розумію. Мені вже передавали про вас дещо. Перше запитання: кого ви представляєте?

— Пробачте, але спершу я повинен почути вашу відповідь: хто ни? Я говоритиму про людей, які залишилися в Гітлера. Їм загрожує смерть — їм і їхнім рідним. Вам нічого не загрожує: ви в нейтральній країні.

— Ви думаєте, в нейтральній країні не працюють агенти гестапо? Але це — деталь, це не стосується нашої бесіди. Я не американець. І не англієць…

— Я це зрозумів з вашої англійської вимови. Мабуть, ви італієць?

— Так, за народженням. Але я громадянин Сполучених Штатів, і тому ви можете розмовляти зі мною цілком відверто, якщо вірите тим панам, які допомогли нам зустрітись.

Пастор пригадав напутні поради Брюнінга. Тому він сказав:

— Мої друзі на батьківщині вважають — і я цілком поділяю їхню точку зору, — що найшвидша капітуляція всіх німецьких армій і ліквідація всіх частин СС врятує мільйонам людей життя. Мої друзі хотіли б знати, з якими саме представниками союзників ми маємо вступити в контакт?

— Ви уявляєте собі одночасно капітуляцію всіх армій рейху: на заході, сході, на півдні й на півночі?

— Ви хочете запропонувати інший шлях?

— У нас розмова відбувається в дивній манері: в переговорах зацікавлені німці, а не ми, тому й умови пропонувати належить нам. Хіба не так? Для того щоб мої друзі могли вести з вами конкретні розмови, ми повинні знати, як цього вчили нас древні: хто? коли? скільки? з чиєю допомогою? заради якої мети?

— Я не політик. Може, ви й праві… Але я прошу вірити в мою щирість. Я не знаю всіх тих, хто стоїть за тією групою, яка послала мене сюди, але я знаю, що людина, котра представляє цю групу, досить впливова.

— Це гра в кота-мишки. В політиці все мусить бути обумовлено з самого початку. Політики торгуються, бо для них немає таємниць. Вони зважують, що й почім. Коли вони невміло торгуються, їх, якщо вони представляють тоталітарну державу, повалять, або, якщо вони прибули з парламентських демократій, прокатять на вороних під час наступних виборів. Я радив би вам передати вашим друзям: ми не сядемо розмовляти з вами доти, поки не взнаємо, кого вони представляють, їхню програму, насамперед ідеологічну, і ті плани, які вони мають намір здійснити в Німеччині, заручившись нашою допомогою.

— Ідеологічна програма зрозуміла: вона базується на антинацизмі.

— А якою бачать ваші друзі майбутню Німеччину? Куди вона буде орієнтована? Які лозунги ви запропонуєте німцям? Якщо ви не можете відповісти за ваших друзів, мені було б цікаво почути вашу точку зору.

— Ні я, ні мої друзі не схильні бачити майбутнє Німеччини, забарвлене у червоний колір більшовизму. Але в такій же мірі мені здається страшною думка про збереження, хоча б у видозміненій формі, того чи іншого апарату пригнічення німецького народу, який є в Німеччині тепер.

— Зустрічне запитання: хто зможе стримати німецький народ у рамках порядку, якщо Гітлер піде? Люди церкви? Ті, хто перебуває в концентраційних таборах? Чи реально існуючі командири поліцейських частин, які вирішили порвати з гітлеризмом?

— Поліцейські сили підлягають у Німеччині рейхсфюреру СС Гіммлеру…

— Я це чув, — посміхнувся співрозмовник пастора.

— Отже, мова йде про те, щоб зберегти владу СС, яка, як ви вважаєте, має змогу стримати народ від анархії, в рамках порядку?

— А хто вносить таку пропозицію? По-моєму, це питання ще ніде не дискутувалося, — відповів італієць і уважно, вперше за всю розмову без усмішки, глянув на пастора.

Пастор злякався. Він зрозумів, що проговорився: цей допитливий італієць зараз учепиться й витягне з нього все, що він знає про стенограму переговорів американців з СС, яку йому показав Брюнінг. Пастор знав, що брехати він не вміє: його завжди видає обличчя.

А італієць, один із співробітників бюро Даллеса, повернувшись до себе, довго роздумував перед тим, як сісти за складання звіту про бесіду.

«Або він повний нуль, — думав італієць, — який не являє собою нічого в Німеччині, або він тонкий розвідник. Він не вмів торгуватися, але він нічого й не сказав мені. Однак його останні слова свідчать про те, що їм дещо відомо про переговори з Вольфом».

13.3.1945 (20 годин 24 хвилини)

У Кет не було грошей на метро. А їй треба було поїхати кудись, де є грубка й де можна роздягти й переповити дітей. Якщо вона не зробить цього, вони загинуть, бо вже багато годин провели на холоді.

«Тоді вже краще було покінчити з усім сьогодні вранці, — ще й досі якось наче здалеку думала Кет. — Або в люку».

Відчуття небезпеки притупилося в ній: вона вийшла з підвалу і, не оглядаючись, пішла до автобусної зупинки. Вона до пуття не знала, куди поїде, як візьме квиток, де залишить, хоч на хвилину, дітей. Вона сказала кондукторові, що в неї немає грошей — усі гроші залишились у квартирі, в яку влучила бомба. Кондуктор, пробурчавши щось, порадив їй податися на пункт для прийому біженців. Кет сіла біля вікна. Тут було не так холодно, і їй зразу ж захотілося спати. «Я не засну, — сказала вона собі. — Я не маю права спати».

І зразу ж заснула.

Кет відчула, як її штовхають і термосять за плече, але ніяк не могла розплющите очей, їй було тепло, гарно, і плач дітей долинав також здалеку.

Їй верзлося щось дивне, кольорове, вона підсвідомо ніяковіла від позбавленої смаку сентиментальності снів: ось вона входить з хлопчиком у якийсь дім по синьому товстому килиму, хлопчик уже йде