Читати книгу - "Я, Богдан"

Гей, викресали вогнику, закурили,

Гей, розпустили пужар по долині.

Гей, попалили діточки солов’їні…

Гей, що котриї старшенькі, полетіли,

Гей, а котриї менченьки, погоріли…

Ох, горітимуть і меншенькі й більшенькі, мабуть, бо смерть не вибирає. З грішним і праведний буде смертю битий — може між сухого і сире горіти… Ще я. вагався, ще ждав поступок від Потоцького, тому й прямував до свого Чигирина, не мірячись тим часом далі. Дорога до Тясьмину йде Чорним шляхом, на Саксагань, повз верхів’я Жовтої Води, і Княжі Байраки, і відкритим полем; я пішов по ній, маючи по праву руку ногайців Тугай — бея для роз’їздів по ярах і лісах від Дніпра, щоб Барабаш не висадився і не вдарив несподівано мені в крило. Кривоніс пускав наперед вивідників, які вистежували кожен посув Шемберка й молодшого Потоцького, і тепер вже знав я, що перехоплю їх на Жовтій Воді. Я йшов назустріч своїй першій великій битві. Може, й останній, хто ж то відав!

Військо тільки йде охоче і весело на ворога, але битви чи й прагне коли — небудь. Як і рветься до чогось, to хіба що до захисту, коли вже беруть його за горло, або ж до грабунку, здобичі, примітивного насичення й спочинку. Бо кожен хоче жити, а битва — це неминуча смерть для когось. Полководці ж мріють тільки про битви, бо без цього мовби вмирає їм щось у душі і вони самі поволі вмирають навіть тілом. Полководець — творець і пророк. Як той, що складає пісні й думи, як живописець, який малює святах на іконах і парсунах, як співець, що голосом своїм піднімає душі, як пророк, що словом веде на подвиг цілі народи. Та він і вище за всіх, бо вони можуть творити лише під ослоною його потужної руки, бо лише він знає, що пророки перемагають тільки тоді, коли озброєні. Так влаштовано світ, і ніхто не може уникнути своєї долі, навіть сам Бог.

Я ще не мав слави, вороги вважали мене просто дрібним бунтівником і свавільником, світ не чув мого імені, але мені воно вже роалунювало тисячоусто, вже гриміло в мені передчуття великих звитяг, бо став я й не над військом, а над цілим народом, а народ нездоланний, бо хіба ж не доводить цього орда? Що таке орда? Це весь народ, коли навіть маленький, будучи збитий у єдиний кулак, він трощить усе довкруж і немає йому впину.

Я відчував у собі сили неміряні і дух безмежний. Невгадність мислі, непередбачуваність, несподіваність — і для ворогів, і для друзів, і для самого себе. Думки висікаються., як іскри кресалом, і розрізають простір, як вогненні кулі, — куди яка полетить? Ніхто не знає. Але в тобі живе могутня воля, яка все те спрямовує. Іноді мені самому ставало страшно від своєї всемогутності, здавалося, ніби сидить у тобі висока сила і веде не знати куди, в які краї, на які небеса.

Де буде битва, я ще не знав. Ішов навстріч шляхетському війську безстрашно, але й обачливо. Знав, як похваляється молодий Потоцький, що не мечем і зброєю, а батогами зможе притлумити бунтівників, але я на цю зневагу мав відповісти повагою до ворога. Що більше такої поваги, то тяжче їм буде з нами змагатися. Не ми їх кликали сюди — йшли самі. Не ми їх ловили — вони хотіли обкласти нас, як загнану дичину. Тому й намірився я вибрати вигідне місце й там ждати Потоцького і Шемберка. Коли б вони навіть проминули мене, то однаково б мали вернутися, лцоб знайти, бо для цього ж послані були коронним гетьманом.

Я став ждати шляхетське військо на Жовтих Водах, знаючи, що їм ніяк не поминути цих місць, вельми зручних при поході: тут була вода для людей і коней, ліс для вогнищ, саме тут пролягав найкоротший шлях на Січ, і хто ходив по ньому бодай раз, то знав, що на Жовтих Водах можна зупинятися на день і на кілька для перепочинку, бо урочище підносилося над степом, пануючи над довколишньою місцевістю і забезпечуючи від несподіваних нападів. Жовті Води в тому місці розходилися на дві вітки, творячи між річкою Жовтою і Очеретяною балкою великий клинець, зарослий лісом, що звався у козаків суперником Чорного лісу. З трьох сторін клинець захищався болотами й балками, повними весняних вод, і відкритий був лише з півночі, звідки й мали підійти панські корогви. В цьому прикритку коло лівого берега Жовтих Вод я звелів ставити табір, обсипавши його з чотирьох боків земляними валами. Ходив серед козаків з своїми полковниками й сотниками, сам брав лопату, помагав сипати землю, бо теж народжений для отакого риття в землі, бо й звано нас землеробами, кротами, черв’яками земляними, зневажаючи всіляко й насміхаючись. А ми й не ображалися і не зважали на панські кпини, бо знали, що земля — то для нас хліб, скарб, достатки і всяка фортуна, земля була нашим захистом і нашою зброєю, і козак воював стільки ж мушкетом, як мотикою та лопатою, він мав ці обидва інструменти на однім держаку, завсіди прив’язані до пояса, з ними він багато вмів, багато міг, багато доказував, сипав землю, робив укріплення, хитрі пастки для кінноти серед безмежних рівнин свого степу, гробовища, становища, городища, могили, шанці, вали, сторожові могили — скільки того земляного сипання по всій Україні! І все те обкипіло кров’ю козацькою, облилося потом негербованого люду нашого.

Ми вивели вали за одну ніч, ще й прикрили їх травою і гіллям, так що наш табір зливався із зеленим світом довколишнім до цілковитої непомітності. Козацький священик отець Федір, що був невідлучно зі мною, хвалив козацьку роботу: «Добре, дітки, добре, добре і гаразд. Нечиста сила втікає від зеленого, тому Бог і покрив землю зеленими травами та лісами. В темряві ж зеленого не видно, і тоді запановують довкруж дияволи. Чи ж нам брати їх собі в спільники? Земля є свята, хоч би потоптали її всі війська світу, хоч би сплюндрували найлютіші наїздці й грабіжники, хоч би палили найпекельніщі вогні. Земля свята і вічно оновлюватиметься».

— А чого вода каламутна, отче? — питали козаки.

— А чого ж вона каламутна? Хто вважає, що від глини, то воно й так, а ще від знамен ворожих. Падає від них тінь, і вода каламутніє. І душі каламутніють. Отож, бережіться, дітки. Як сказав апостол, духа не угашайте.

Потоцький ішов наосліп. Я й далі держав козаків на вістях