Читати книгу - "Том 6"

Вейнгольд (стоїть який час нерухомий і блідий як смерть, потім вклоняється з непевним усміхом. Стиха). Авжеж-авжеж, розумію. Я знав, що так буде; я навіть сам того бажав. (Виходить.)

Дрейсігер (прикро). Так якомога швидше, бо нам потрібна ваша кімната.

Пані Дрейсігерова. Але ж, Вільгельме, Віль-гельме!

Дрейсігер. Чи ти не здуріла? Заступатись за нього, коли він боронить таку бридоту, таку подлість, як оця гидка пісня?

Пані Дрейсігерова. Але ж, чоловіченьку, він же зовсім її...

Дрейсігер. Пане пасторе, боронив він її, чи не боронив?

1 3 іронією, дошкульно (лат.).— Ред.

Кіттельгавс. Він ще молодий, пане Дрейсігер, вибачте йому.

Пані Кіттельгавсова. Дивно мені, молодий чоловік з такої доброї почесної родини. Батько його служив при уряді сорок літ, і ніколи найменшої провини за ним не знайдено. Мати його раділа без міри, що син знайшов собі тут таку чудову службу *. А він... Щоб так не вміти шануватись!

Пфейфер (вривається в двері і кричить). Пане Дрейсігер! Пане Дрейсігер! Його вловили! Ось ходіть! Подивіться, кого вловили.

Дрейсігер (шпарко). Бігав хто до поліції?

Пфейфер. Пан начальник он уже на сходах.

Дрейсігер (в дверях). Моє шанування, пане начальнику! Дуже я радий, що ви прийшли.

Кіттельгавс киває дамам, що краще б вийти з хати, потім він

сам, його жінка і пані Дрейсігерова зникають в світлицю.

Дрейсігер (страшенно розлютований, звертається до начальника поліції, як тільки той увійшов). Пане начальнику, я нарешті казав моїм фарб’ярам схопити одного з тих, що найбільше виспівували. Я вже не міг далі на се дивитись. Дедалі вже міри нема тій безличності. Просто видержати не можна! У мене тут гості, а сі пройдисвіти сміють... лають мою жінку, як тільки де покажеться... Я не певний за життя моїх дітей. Я боюся, щоб вони не вчинили якої капості моїм гостям. Я вас запевняю, коли б се так мусило бути у впорядкованій громаді, щоб такі бездоганні люди, як я і моя родина, мали терпіти таку публіку... то я... то я тоді мусив би пожалувати, що досі був іншої думки про звичайність і право.

Начальник поліції (має літ з 50, середнього зросту, зашивний, кровйстий. Одягнений кавалеристом, при острогах і при шаблі). Де ж там... ні... Що ви, пане Дрейсігер! Здайтесь на мене. Заспокойтесь, я ж весь вам до помочі. Се ж так повинно бути... Я навіть дуже радий, що ви казали схопити найстаршого крикуна. Мені се якраз до речі, що ми всю оцю штуку накрили. Се тут є пара таких каламутників, я їх вже давно на оці маю.

Дрейсігер. Еге ж, пара блазнів, шибеників, лежебоків, волоцюг. Там день у день в шинку стримлять та до остатнього пфеніга пропиваються. Але я тепер наважився покласти край тому пащекуванню, бо вони з нього просто ремесло собі зробили. Се не тільки мене обходить, а всіх.

Начальник поліції. Авжеж, пане Дрейсігер, аякже! Ніхто вам за се не може докоряти. А я, скільки моєї змоги...

Дрейсігер. Канчуками б усю оту наволоч! Начальник поліції. Правда, щира правда! Пора їм страху завдати.

Жандар Куче (ввіходить і стає навитяжку. Чутно з надвірних дверей важкий тупіт; то юрба люду збігає вгору по сходах). Рапортую покірно панові начальникові: ми вловили чоловіка.

Дрейсігер. Хочете побачити його, пане начальнику?

Начальник поліції. Авжеж, авжеж. Перш усього ми роздивимось на нього якнайближче. Зробіть мені тую ласку, пане Дрейсігер, будьте зовсім спокійні. Я не я буду, коли я не загоджу вас.

Дрейсігер. Я тим не можу загодитись, того чоловіка конечне треба під коронний суд віддати.

Єгер (ввіходить; його ведуть п’ять фарб’ярів, обличчя, руки й одежа у них у фарбі, видно, просто від роботи прийшли. На Єгерові шапка набакир, сам він очевидячки веселий, «під охотою» після недавньої гульні). Ой ви, дрантя нещасне! То се ви такі робітники? Такі товариші? Чи я ж би отаке зробив? Чи я ж би свого товариша скрутив? Та скоріш би мені оця рука всохла!

Начальник поліції киває жандареві, щоб фарб’ярі випустили з рук в’язня. Єгер стоїть вільний і зухвалий, тим часом навколо нього ставлять сторожу по всіх дверях.

Начальник поліції (кричить до Єгера). Скинь шапку, дурню!

Єгер здіймає шапку, але дуже помалу, не ховаючи глузливого

усміху.

Як тебе звуть?

Єгер. Хіба я з тобою свині пас?

Всі заворушились при сих словах. Дрейсігер. Се вже занадто.

Начальник поліції (змінився на лиці, хтів визвіритись, але якось вгамувався). Побачимо далі. Як тебе звуть, питаю?.. (Не маючи знов відповіді, сатаніє.) Кажи, йолопе, а то я тобі двадцять п’ять гарячих всиплю!

Єгер (зовсім веселий, і оком не змильнув на той лютий вигук. Гукає через голови поблизьких людей до гарненької покоївки, що якраз несла каву та, вгледівши несподіванку, спинилась, роззявивши рота). Ач, прачка Емілька до якої кумпанії дісталась! Гляди, аби ти звідси вийшла. Ось тут як схопиться шура-бура, то ще геть все змете за одну ніч.

Дівчина витріщилась на Єгера, потім, зрозумівши, що се до неї річ, засоромилась, закрилась руками і вибігла геть, покинувши начиння як попало. Всі знов заворушились.

Начальник поліції (ледве здержується. До Дрейсігера). Я вже старий... а такої печуваної безлич-ності я ще...

Єгер плює.

Дрейсігер. Тут тобі не хлів! Чуєш, йолопе?!

Начальник поліції. Я вже не втерплю далі. Востатнє питаю, як тебе звуть?

Кіттельгавс (увесь час заглядав, відхиливши трохи двері з світлиці, та підслухував, а тепер, зацікавившись подією, ввійшов, щоб і собі вмішатись). Він зветься Єгером, пане начальнику. Моріц... правда?.. Моріц Єгер. (До Єгера.) Скажи лиш, Єгере, чи ти вже мене не пізнаєш?

Єгер (поважно). Ви пастор Кіттельгавс.

Кіттельгавс. Так, Єгере, я твій душпастир! Се ж я тебе колись ще малим немовлятком у святий хрест уводив. З моїх же рук ти вперше тіло господнє прийняв. Чи ти ще сього не забув? Що я тоді попомучився, поки тобі в серце боже слово вложив. Чи се ж така тепер твоя дяка за те?

Єгер (понуро, мов школяр на покуті). Я ж вам тоді дав таляра.

Кіттельгавс. Гроші, гроші... Хіба ти думаєш, що ті нікчемні, мізерні гроші... Сховай при собі свої гроші... мені се буде миліше. І що се за дурість на тебе напала? Схаменись, будь християнином! Подумай про свою присягу. Сповняй божі заповіді, будь добрим, будь побожним. А то — «гроші! гроші!..»

Єгер. Я, пане пасторе, квакер *, я вже ні в що не вірю.

Кіттельгавс. Ет, який там квакер, не видумуй! Ти