Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Я висмикнула руку:

— Ні! Я з малознайомими чоловіками не гуляю!

— Ладно. Постоим в сторонке, под липой.

— Ні! — повторила я і подалася до мами. Побачивши мене, вона густо почервоніла.

— Це моя доня. А це, Зіронько, Андрій Павлович. Він танцював у ансамблі ПрикВо.

Майор мені сподобався. Було б добре, якби мама закохалася в нього і покинула Кривого. Але де там! Мама дуж-же порядна. Без печатки лише танцює.

Я взяла в неї ключі й почвалала в номер. Мені дуже хотілося, щоб Женя наздогнав мене, тому що я закохалася… Не в нього, ні, а в його родимку, слово «самоволка», пом’яту сорочку, яку від одягнув задля мене… І він також закохався. Трохи в моє ім’я, трохи в мою непоступливість, бо якби я пішла з ним гуляти, то повелася б, як Галя-Люба-Надя. А я показала йому, що… Він знайде мене!

Толя чекав мене під корпусом. Смурний-пресмурний.

— Ты опять была на танцах?

— А ти чому не прийшов?

— Отчиму стало плохо. Врачи считают, что ему пора завязывать с работой. А он — ни в какую.

— Чому?

— Хочет выучить меня. Но не такой же ценой! А тут еще и ты…

— Що я?

Він поклав мені руку на плече:

— Зоря! Если ты затанцуешь там кого-то, я рехнусь!

Я так розчулилася, що… цьомкнула його в щоку й побігла в корпус. Щоб не розплакатися.

Мама повернулася за північ. Якщо вона розлюбить Кривого, я закінчу дев’ятий клас відмінницею.

Вчора було божевільно чудовим і водночас лячним. Я пообіцяла Толі, що зранку позуватиму йому. Він хоче написати мій портрет маслом «Дівчина з дзвіночками». Але не вийшло, тому що Богдан не з’явився на сніданок. Я здогадалася, що він занедужав, і побігла до нього.

Йому ставили крапельницю. Виглядав він кепсько: блідий-блідий, очі запалися, щоки поголубіли. Я дві години читала йому вірші Ахматової і розповідала про Київ, а він майже пошепки прочитав вірш поета, про якого я чула вперше. Його також звали Богданом, і він був його далеким родичем. Я запам’ятала лише перші рядки: «Боюсь згасити світло лямпи, бо може стати ще темніш, і ніч, розкладена на ямби, у серце впилась, наче ніж!» Це Богдан віршем сказав мені про те, що пережив уночі.

Толя на повну котушку крутив свою SOS-пісню. Мені було дуже шкода його, але я не могла зоставити Богдана.

Заявилася до нього аж перед дванадцятою. Збрехала, що мама водила мене до окуліста, а там була черга. І в мене зіпсувався настрій, тому що я ненавиджу брехати. Мені навіть здалося, що я вже не кохаю його, бо хіба можна кохати, якщо боїшся?

— Я буду приходити, коли захочу, або не приходитиму зовсім, — сказала я йому.

Мені здалося, що він зрозумів мене.

А по обіді зненацька об’явився Арсен. Чекав мене під їдальнею. Я сказала мамі, що піду в бібліотеку. Вона дозволила й подалася в номер — відпочивати.

Арсен приїхав дядьковою «Ладою», щоб повезти мене в Н., і я поїхала з ним жахливою, вибоїстою дорогою. Він зупинив машину біля церкви, сказав, що його дядько-священик вже сорок років править у ній.

Церква справді була давньою, затишною. Пахла ладаном, воском і цвіллю. І ще чимось… Може, ангелами, а може, душами померлих, яких тут відспівували понад двісті років. Оглядаючи її, я чомусь весь час згадувала Богдана: його сумні очі й голубуваті вуста. Й жалкувала, що не поїхала з ним у Н., коли він мене кликав.

Арсен купив дві грубі свічки і сказав:

— Помолися за мене, а я помолюся за тебе!

Ми запалили свічки перед образом Богоматері, і я мовчком помолилася за нього, а також за Богдана (щоб одужав), за Толю (що вступив у художній інститут) і за Женю (щоб його не покарали за самоволку).

— Ти пішла б заміж за священика? — запитав Арсен, коли ми поверталися в санаторій.

— Нізащо! — відказала я.

— Чому?

— Бо не хочу, щоб у мого чоловіка була бородища, щоб його називали батюшкою, а мене — матушкою Зіркою.

— Зоряною, — поправив він.

Мене розібрав сміх.

— Ага! Я — матушка Зоряна. В чорній хустці й спідниці, що закриває коліна. У мене троє, а то й п’ятеро дітей. Я пощуся разом зі своїм батюшкою, і в гості до нас ходить дяк з дружиною, схожою на засмучену ворону.

Він зупинив машину.

— Я хотів вивчитися на хореографа, але дядько — він зростив мене від малого — наполіг, щоб я вступив до семінарії. Хоче, щоб я після закінчення посів його місце, — похиливши голову, сказав він. І, трохи помовчавши, додав: — Я не прийду сьогодні на танці…

Це було так романтично й навіть трагічно, що я закохалася в нього ще дужче й сказала, щоб розсмішити його:

— Не переживай! Тобі личитиме ряса. Ти виглядатимеш, як золотоволосий ангел. Молоденькі прихожанки закохуватимуться в тебе. Бабусі виціловуватимуть тобі руки. Біси сахатимуться тебе, коли ти йтимеш вулицею, а рецидивісти — каятимуться. І з матушкою не буде проблем. Я підшукаю тобі в Києві таку класну матушку, що всі тутешні священики луснуть від заздрощів.

— Я не хочу ніякої,… — заперечив він.

— От і чудово! — перебила його я. — Не думай про майбутнє. Вчися собі, а там буде видно. В інститут культури можна вступити й після семінарії.

Він глибоко зітхнув і запитав:

— Можна я смикну тебе за косу?

— Навіщо? — здивувалася я.

— Коли я був малим, мені страх як хотілося смикнути за косу бодай якусь дівчину, але я так і не наважився.

— Смикни! — дозволила я, і він тричі полегеньку посмикав мене