Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Тахташе, поклич хутко Омара до мене! — наказує євнуху.— Омара швидше! — зводиться із сидіння-гнізда.— Омар знає достеменно, як те робити,— говорить сам до себе, простуючи до люстра під стіною.

«Постарів я дійсно неабияк, а той клятий цирульник ще й пошкодував нині білил і пороші для мого лиця. Зілан поселився б у твоєму череві, шайтане!.. Не чути геть і парфумів від мене! — На мить спиняється він, бо в голову приходить почута ще передвчора новина про хворобу Іслам-Гїрея, що, мабуть, віддасть Аллахові душу. Хто то стане тепер ханом достойним для Високого Порогу і для нас?» — питає і шепче молитву, складаючи долоні.

Погляд його знову затримується на постаті дівчини біля водомету, нишпорить по перегнутому її стану, а думка шаленіє вже й прагне скупатися в красі гяурки, як у воді з парфумами.

Не встиг він відвернутися, як змушений був зупинитись і звести над переніссям брови від того, що уздрів у вікні. В серце йому ніби хто п'ястуком усадив із усіх сил, в душу — шилом шпортонув, по тілу — камчею врізав. На очі пеленою напливла лють, заливаючи свідомість. Зір прикипів, уп'явся в садівничого і квітникаря, що наблизився до дівчини.

«А я йому досі довіряв, смердючому! Та бач, щось говорить! Ах ти ж, пес-к'юпек паршивий! І вона, гяурка, не мовчить, не відвертається, безсоромниця, і рабині, як навмисне, відійшли десь! Таки навмисне? Домовлено?»

— Омар? Ти бачиш отого вахші? — міряє скошеним блищаком ока раба.

— Бачу, світлий мурзо. То садівник твій і квітникар.

— Віднині будеш його тінню! — рипить голос господаря.— Зрозумів? А Тепер іди і без Настан сюди не вертайся! — наказує, знов розглядаючи себе в люстрі і поправляючи кільця з дорогим жуковинням-камінням на припухлих пальцях. «Поможи мені, Аллах, у всьому, бо більше не маю сили і терпіння...»

— Слухаю тебе, мурзо,— склавши виклично руки на грудях, ледь нахиляє горду голову Настка, переступивши поріг.

— Ближче стати боїшся? — і сердиться, і тішиться він, мліючи від солодкого сердечного щему, бачачи дівчину зблизька — свіжу, чисту, прекрасну.— Покусаю тебе, чи що? Я уже кликав тебе, то чому не прийшла тоді? Чому знову противишся мені?! — грізнішає він у мові.

— Я козачка, мурзо, а не рабиня! — стримуючи в собі гнів, притишено і мирно відповідає дівчина.

Нечах-мурза чує в собі, як і завжди, якусь безсилість. Він гострим поглядом впивається в овали ледь прикритих дівочих грудей, жадібними щілинами очей безцеремонно шастає по шиї, по зарум'яненому від його безсоромного погляду лиці бранки, міряє позирком зверху донизу її стан, що просвічується під шовком халата.

«Уста в неї — як достиглий кизил, і пухкі, і повні! А ямки на щоках — як замани! Таких і не намалюєш!»

Дотеперішня злоба і лють змінюються в ньому, заливаються теплим напливом палкого і буйного похіття. Трясе ним, криє його холодний піт, виступаючи на восковому чолі, застилає туманом глибоко посаджені очі.

— Вимийся, помастися і підіймися в мою половину, Настан! Поговоримо,— уже злагіднено кінчає він, оглянувши осудливо й бридливо двох євнухів при бранці.— Так довше не може бути між нами! — ледь не шепоче.— Та не смій більше противитися моїй волі, бо не лише рідних не побачиш, а й світу Аллахового! Бачить пророк, як довго я був терпеливим до тебе! Чуєте, ви, раби?! В мою світлицю її! — кричить він, скаженіючи, євнухам, ткнувши пальцем на дівчину.

— Вже підіймалася туди, мурзо! Для чого ж ще раз?! — тихо відповідає Настка, виказуючи докір і глузд господареві.— Адже все одно я...

— Мовчи, рабине! — несамовито бризнувши слиною, скрикує Нечах.— В світлицю її! — схоплюється з килима і поспіхом, проворно виходить з барамди.

— Огидні поторочі, бридкі маруди, смердючі сата-ни-и-и!— викрикує в нестямі бранка, схоплена євнухами, і рве разки дорогого намиста на шиї, аж воно горохом розкочується по підлозі.— У-у-у, погані слимаки! — скрегоче зубами Настка, яку служки ведуть до мийні.

Не боїться вона мурзи, як спершу, але ж знову почнетьси оте безсоромне омивання всього тіла рабинями, знову, напевне, зав'яжеться між нею і господарем жахний поєдинок і продовжуватиметься до виснаження, до хрипоти, до подертя тіла, як тоді!..

«Дай мені витерпу, Свята Богоматір! — уже не чинить супротиву дівчина, зберігаючи сили на подальше.— Коли що — принеси мені швидку смерть, великий Боже! — молиться про себе.— Ні, не візьмеш у мене святого, не вирвеш ні силою, ні навіть смертю! Витерплю!— вирішує.— Добре, що я послухалася Василини-мийниці і почала їсти, бо паморочилася б голова і не було б сили боротися. Цього разу може закинути в склеп-зиндан зі зміями, як погрожував. Ну й що? Хай навіть! Швидше все скінчиться! На козацьку поміч, як запевняє рабиня Вівдя, чекати марно. Бо коли б що, то була б вона уже! Одне поможи мені, Боже! Одне! Передати батькам, братам, а найпаче — Іванові, що його шуряк Данько продався мурзі і добуває собі зиски за ясирників. Поможи, та й по тому, Боже! Поможи, єдиний! Вже передала про себе та Данька і через Матвія Найду — садівника, і через Левка Півторадні — водометника, і через мийниць оцих. Хтось же перекаже Те Лаврикові,— зітхає.— Ну, Лаврусь на війні, він нічого не відає, як і брати та тато з мамою. Не знають вони, а мо' вже й не живуть,— лякає бранку думка-здогад,— бо інакше вони б не лишили мене, слабу, сам на сам у поєдинку