Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

На роздоріжжі Бруно змінив напрямок. Хоча шлях і пролягав через пасма горбів і густий ліс, однак давав можливість заощадити трохи часу. Та не минуло й півгодини, як Бруно пошкодував, що вибрав цю дорогу. Машина натужно долала підйоми, кілька разів зупинялась.

Споночіло. Десь недалеко лютувала гроза. Бруно ввімкнув фари і стрімко погнав машину вниз по схилу, щоб надолужити згаяний час. Ніде нікого. Бодай би один вогник світився. Обабіч стіни густого мішаного лісу. Сліпучо-яскраві блискавки все частіше прорізали темряву, протяжистий грім забивав шум мотора. Зненацька у відкрите вікно ринула злива. Бруно зменшив швидкість, правицею притримуючи шибку дверцят. Рясний дощ забарабанив по дашку, немов перед потопом. Величезна маса води ринула дорогою, перетворивши її в бурхливий потік. Машина ледве повзла, “двірники” не могли впоратись із зливою.

Метрів за півтораста попереду синювато-біла вогняна стріла встромилась у дорогу. На мить Бруно засліпило. Від сильного грому йому заболіли барабанні перетинки. Попереду знову спалахнув і погас омах полум’я. На дорогу з тріском упало дерево. “Цього ще бракувало”, — простогнав Бруно і зупинився. Окоренок був не дуже грубий, але густа крона геть загородила шлях. Бруно вирішив перечекати дощ, а вже тоді якось відсунути з дороги повалене дерево.

Він вимкнув фари, заглушив мотор і при тьмяному світлі ліхтарика заходився шукати на карті село. Проте не знайшов, хоч до Гінтергайсберга, за його підрахунками, лишились лічені кілометри. “Ще сьогодні повантажу отой мотлох і відразу ж назад”, — твердо поклав він собі. Бруно розраховував на триста-чотириста тисяч прибутку.

Наближалась північ, а гроза все ще не вщухала. Раз у раз спалахували блискавки, освітлюючи похмуру довколишність. Вимушена зупинка перед близькою заповітною метою дратувала Бруно. Він гарячково курив сигарету за сигаретою, хоч ніколи не був запеклим курцем. У машині стало нічим дихати, і Бруно мусив опустити шибку. Краплі дощу зросили йому обличчя.

Ураз Бруно аж у п’ятах похололо, йому здалося, що між деревами правобіч рухаються мерехтливі вогники. Він почав пильно вдивлятися, аж поки не пересвідчився, що це йому привиділось. Мабуть, світлячки, подумав. Але по хвилині світлі цяточки зринули знову. Тепер Бруно добре розрізнив два миготливих вогники — чиїсь очі, проте ні голови, ні тулуба не побачив. Отже, за кілька метрів од нього причаїлась якась звірина.

“Певно, лисиця чи кабан”, — подумав він і посигналив кілька разів. Різкий звук пішов темним лісом, але дивовижне фосфоричне світіння не зникло. Ситуація здавалася йому дедалі фатальнішою. До того ж якраз праворуч був несправний підйомник, і шибка сама опускалася вниз. Бруно пошукав бритву у скриньці для рукавичок і одночасно завважив, що вогники наблизилися до машини й застигли за метр од неї. Він боявся й поворухнутись, а розгледіти контури звірини йому не вдалося.

Зненацька гуркнув грім і сяйнула блискавиця. Примарою зринув на мить силует лісу. Бруно уздрів перед собою незвичайне створіння, що наче прилетіло із світу казки. Звірина була завбільшки з вівчарку, але дивовижної форми й кольору. Бруно вперше бачив таку.

Він відчув, що на лобі в нього виступили краплини поту. Негода, темрява й самотність нагнали на нього панічний жах. Бруно забув про опущену шибку і, не відводячи погляду від моторошної звірини, гарячково шукав бритву. І знову спалах блискавиці на мить осяяв усе довкола. В голові у Бруно майнула абсурдна думка: перед ним велетенська сарана. Він помітив вісім чи, може, й десять кошлатих кінцівок, тулуб, покритий червонястою лускою, і маленьку шпичкувату голову з чорними ніздрями й блискучими очима.

Де ж ділася триклята бритва? Бруно вирішив підняти шибку, але наступної миті завмер: страхіття сперлося своїми тонкими кінцівками на край скла. Ручка закрутилась, і шибка дверцят упала вниз. Бруно машинально притиснувся до спинки і простер руки вперед. У відчаї закричав, коли потвора почала лізти у вікно. Машину заповнив смердючий дух.

Опір Бруно був кволий, до того ж запізнілий. Страхіття засичало, і він відчув удар по руці. Гострі пазурі вп’ялися йому в груди, завдавши нестерпного болю. Непритомніючи, він ще відчув, як сильно запекло коло шиї, і провалився кудись…

Отямившись, він не міг зразу збагнути свого химерного стану: спить він чи марить. Його шию і плечовий суглоб міцно затискували шини. Лікоть теж хтось дбайливо перебинтував. Бруно вирішив, що він лежить у госпіталі.

Та звестися в ліжку він був не в змозі. Боліло перев’язане плече, якась досі незнана млявість пройняла його. Насилу повернув голову й здивувався: у палаті він сам-один. На стінах висіли великі полотна із зображеннями розкішних голих жінок і малих янголят. Бруно подумав, що він марить, завваживши серед картин величезний портрет Гітлера в позолоченій рамі. Отже, йому треба як слід прийти до тями, напевне, він ще під наркозом, і Бруно заплющив очі. Кілька разів він лежав у госпіталі і знав, що хворі після операції безладно говорять, плутають сон з дійсністю. Але чому він так виразно пам’ятає кожну деталь у залі, як і те, що він волав на допомогу? “Отже, я при пам’яті, без галюцинацій. І той ідол на стіні, намальований олійними фарбами, справді Адольф”.

Зібравши рештки сил, він підвів голову й побачив велике вікно. Надворі світило сонце, у вікні було видно лише вершечки дерев. Його увагу привернули й великі подвійні білі двері, над якими висіла розмальована фотографія. Придивившись до знімка, Бруно похолов: то була потвора, яка напала на нього.

Страшна істота втупила в Бруно очі і, здавалося, от-от плигне зі стіни. Боязко позирав він на мерехтливі звірині очі, лускатий панцир і гостре рило. З потворного тулуба стриміло шість кошлатих кінцівок.

Бруно впав на подушку, ледве пересилюючи напади нудоти. Тіло ніби хтось розламував навпіл. А в голові знову свердлила думка, що він десь уже зустрічав цю огидну звірину. Але коли, за яких обставин, Бруно зараз пригадати не міг, “Куди я попав? — непокоївся. — Мабуть, хтось таки почув, коли я волав на допомогу. Однак коли ж це було? Хіба вчора? Хто перебинтував мене?” Пекучі, тривожні здогади зморили його.

Він трохи подрімав, та враз чиясь близька хода сполохала його. Завмерши в очікуванні, він втупився у високі двері.

До зали ввійшли двоє чоловіків у білих халатах. Один з них, невисокий, схожий на аскета, дріботів трохи попереду. Розкуйовджена сива чуприна не могла засвідчити напевне його вік, оскільки чоловічок справляв враження досить-таки енергійної людини. Товстелезні скельця окулярів збільшували йому очі до неймовірних розмірів. Увагу професіонального перукаря не обминуло й те, що прибулець був погано виголений.