Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

а поклала поруч себе на козла, і Шнайдер з подивом зауважив, що вона раптом усміхнулась, як звичайно усміхалась: лагідно й стримано. Шнайдер підійшов до візка, обережно підняв дівчину з ящика й поставив долі. Дівчина щось гукнула до коня, і коли Шнайдер обняв її, то побачив, що вона й досі трохи налякана, але не пручається, а тільки неспокійно поглядає на всі боки. В підворітті було темно, Шнайдер обережно поцілував її в щоки, в ніс і відгорнув рукою чорне гладеньке волосся, щоб поцілувати в потилицю. Він здригнувся, почувши, що вернувся Шміц і кинув сигарети у візок. Дівчина підскочила, сіла на віз і глянула на червоні коробки. Шміц, не подивившись у бік Шнайдера, зразу ж пішов назад у двір. Дівчина почервоніла, глянула на Шнайдера, але не в очі, а кудись на скроні, а тоді раптом гукнула до коня якесь коротке різке слівце й смикнула за віжки. Шнайдер відступив убік, даючи їй дорогу. Дочекався, поки вона від'їхала десь на півсотні кроків і голосно вигукнув її ім'я. Вона зупинилась, не обертаючись підняла на прощання батіжок і поїхала далі. Шнайдер повільно вернувся на подвір'я.

Там, біля кухні, сиділо семеро з останньої партії — вони їли, на столі перед кожним з них був суп і товсті скибки хліба з м'ясом. Підійшовши ближче, Шнайдер почув глухі удари зсередини будинку. Він запитливо подивився на присутніх.

— Двірник ламає двері до директорової квартири,— сказав Файнгальс і додав:— Хай би дав спокій тим дверям: що з того, як він їх розламає.

Шміц пішов з чотирма солдатами до будинку, щоб позбирати все, що треба ще було підготувати для перевезення. Шнайдер з Файнгальсом і Оттеном залишилися.

— Мені доручили гарну річ,— сказав Оттен.

Файнгальс випив із солдатського кухля червоної абрикосової горілки й дав Шнайдерові кілька пачок сигарет.

— Дякую,— сказав Шнайдер.

— Мені доручили,— вів далі Оттен,— повкидати кулемет, автомати та інший мотлох у яму з гноївкою, там, де лежить невибухлий снаряд. Ви мені допоможете, Файнгальс.

— Зараз,— озвався той і, не встаючи з місця, вмочаючи в калюжки супу посеред стола черенок ложки, став повільно малювати на столі якісь фігури.

— Ходімо вже,— сказав Оттен.

Шнайдер скоро заснув, схилившись над казанком. Сигарета його не погасла. Вона лежала на краю стола; з неї ніби вилазив тонкий черв'як попелу, а жар повз далі, пропалюючи на столі вузенький чорний слід аж до кінця сигарети, і за якісь чотири хвилини на столі залишилась лежати тільки тоненька, прилипла до дошки сіра паличка з попелу. Цей попіл довго лежав там, майже годину, аж поки Шнайдер прокинувся й змахнув його рукавом, навіть не побачивши. Він прокинувся, коли на подвір'я в'їхала вантажна машина. Майже водночас із тією машиною він почув перші танки. Шнайдер схопився — інші, що стояли на подвір'ї й курили, хотіли були засміятись, але не встигли: далеке гудіння було дуже вже промовисте.

— Що ж,— сказав Шміц,— машина справді прибула.— Файнгальс, погляньте-но з даху, що там видно!

Файнгальс пішов до південного крила. Двірник, вистромившись із вікна директорової квартири, дивився на них. Чути було, що в квартирі порається жінка, видно, рахує склянки, бо там тихо подзенькувало.

— Навантажмо весь цей мотлох, що іще зостався,— сказав Шміц.

Водій відмахнувся. Вигляд у нього був дуже стомлений.

— Начхайте на те сміття,— сказав шофер.— Сідайте в машину, покиньте все.— Він узяв зі столу пачку сигарет, розпечатав і жадібно закурив.

— Вантажмо,— сказав Шміц,— однаково треба почекати файнгальса.

Шофер знизав плечима, сів до столу й начерпав із бачка супу в Шнайдерів казанок.

Інші навантажили на машину все, що ще знайшли в домі,— кілька ліжок, похідну скриню одного офіцера, чиє ім'я було виразно написане на ній чорною фарбою: «Обер-лейтенант д-р Грек»,— пічку, купу солдатських ранців та заплічних мішків, кілька гвинтівок; потім стос білизни: позв'язувані пачками сорочки, кальсони, шкарпетки й хутряні безрукавки.

Файнгальс гукнув згори, з даху:

— Нічого не бачу. Рядочок тополь у селі все затуляє. А ви їх чуєте? Я чую дуже добре.

— Чуємо,— гукнув Шміц,— ми їх чуємо. Злазьте!

— Зараз,— сказав Файнгальс, і його голова, що визирала з слухового вікна, зникла.

— Нехай хтось вийде на залізничний насип,— сказав Шміц.— Звідти їх напевне можна побачити.

— Марна справа,— озвався шофер.— Їх іще не видно.

— Чому?

— Я чую. Я чую, що їх іще не видно. До того ж вони йдуть із двох боків.— Він показав рукою на південний захід, і той рух був наче чаклунський: тепер і вони справді почули гудіння моторів.

— Сто чортів,— лайнувся Шміц,— що ж нам робити?

— Їхати,— сказав шофер. Відступив убік і, хитаючи головою, дивився, як інші вже наостанці вантажать на машину стіл і лаву, на якій він сидів.

З будинку вийшов Файнгальс.

— Кричить один поранений,— сказав він.