Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Коли Іван змусив Вільгельма прочитати Франкове «Зів’яле листя», то вислухав, що ці поезії надто нудні та сумні порівняно з ефектними «Каменярами». Даремно Іван намагався пояснити Вільгельмові новаторство та геніальність Франка саме в цих поезіях, зачитував уголос Стефаника, порівнював його з Гамсуном, якого Вільгельм теж не читав і не збирався, — все було марно. Вільгельм шукав у літературі не психологічних тонкощів, а яскравих переживань і виразних асоціацій, щоби можна було ефектно заявити в товаристві:

— «Кам’яна душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори.

Або:

— Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича.

Поступово Іван звик до Вільгельмових літературних смаків і вже не накидав йому своїх, обираючи для Вільгельма такі книги, які точно йому сподобаються.

У вільні хвилини вони гуляли Віднем, і тут уже Вільгельм показував Іванові місто. Недільними вечорами ходили до Пратера разом із Марією, вродливою юною українкою.

— Мали ми сто потіх із тою віденською флямою, — розповідав Вільгельм. — Ми стрічалися з нею разом: і я, й Іван. Марія її звали. Була дуже весела. Любила кататися на каруселях, відвідувати бочку сміху, роздивлятися блошиний цирк, казала нам з Іваном мірятися силою на силомірі. А раз завела нас до Пратера на атракціон, який приїхав десь із Парижа. Треба було кидати монети до спеціяльної шпари і заглядати в темну кімнату. Там на троха підсвітленій сцені роздягалася грубезна бабера, на тілі якої була намальована карта світу. І кождий раз, коли світло опускалося нижче, треба було кинути монетку до шпари, щоби дивитися далі. Пригадую собі, що ми так і не дійшли до Африки, яка була, ясна річ, на найцікавшому місці, бо в нас закінчилися дрібні монети. Далі, на стегнах і на литках, були Індія й Австралія, які можна було дивитися задурно, але то вже було не цікаво.

Іншими вечорами вони сиділи в кав’ярнях. Тоді по ресторанах ходили мандрівні групи акробатів і циркачів, часто то бували цілі родини, які так заробляли на життя. Вони тягали за собою пошарпану фіброву валізку поважного розміру, в яку спокійно могла поміститися доросла людина. У валізі зберігали смолоскипи, мечі для ковтання, гирі й інший реквізит. Така родина розкручувала перед відвідувачами ресторану килимок, і гнучкі діти-гімнасти виконували на ньому низку акробатичних трюків, будували пірамідки, мати грала на гармоніці, а батько жонглював чи ковтав вогонь. У складі деяких труп були ще ворожка чи мандрівний поет, котрий на бажання відвідувачів писав жартівливі або привітальні віршики.

Циркові ворожки не раз пророкували Марії щасливе майбутнє: то з Вільгельмом, то з Іваном — залежно від того, як розшифровували склад тієї трійці. Вільгельмові подобалася Марія, та йому здавалося, що вона відверто схиляється до Івана, тоді як Іван думав точнісінько те саме про Марію та про Вільгельма. Обоє парубків трохи ревнували, та їхні власні стосунки були важливішими за почуття до Марії. Зрештою, перед від’їздом вояків на фронт Марія таки погодилася стати коханкою Вільгельма і потому писала, що народила від нього дитину. Але те саме вона писала й Іванові, якому зробила такий самий подарунок перед від’їздом із Відня, тож Вільгельм не надто переймався своїм нібито батьківством. Матеріально Марія була забезпечена добре, а перед пологами встигла вийти заміж за якогось мобілізованого солдата, тож дитина не вважалася позашлюбною. Той солдат так і не повернувся з війни. Через багато років Вільгельм одного разу навіть побачить свою буцімто позашлюбну доньку, котра стане відомою співачкою. Побачить на концерті, проте так і не наважиться підійти і заговорити з нею.

Серед нечисленних речей, які Іван надіслав Вільгельмові до радянського Львова, була одна дивна фотографія. На ній був зображений Вільгельм у великому вінку зі засушених квітів, із букетом таких самих квітів і ще якихось блискучих цяцьок у руках і з квіткою в петлиці.

— Що це? — здивувалася Галина, знайшовши виблякле старе фото.

— Так святкували призов до війська, — усміхнувся Вільгельм. — Такі світлини є у всіх мобілізованих на тоту войну. Був такий звичай. Навіть слово німецьке є на його позначення: «асентирунґ» чи «мустерунґ».

— Це все, що залишилося в тебе від тієї війни? — запитала Галина. — Я маю на увазі якісь речі?

— Ні, ще перстень є. — Вільгельм поліз до шухляди столу, довго порпався там і нарешті видобув невеличкий алюмінієвий перстень із видряпаним усередині іменем «Іван». — Такі робили тоді солдати в окопах. Я зробив Іванові, він — мені. Казали, що виживеш, якщо хтось тобі зробить перстень. От ми й вижили.

Вільгельм і його полк поїхали на фронт після місяця навчань. Перед від’їздом їм видали презервативи і попередили, що найліпше взагалі не мати статевих контактів зі сільськими жінками, особливо з територій, які побували під окупацією, бо там лютує епідемія сифілісу.

— Я тоді дуже був пишався своєю формою войскового, — розповідав Вільгельм Галині. — Все на мені новеньке: мундур, чоботи — аж скриплять. Іду собі двірцем і раптом чую: «Habt acht!» — «Струнко», — по-українськи. Бачу, а то якийсь фрайтер зі сорок першого чернівецького полку — їх іще називали «канарками» через жовті нашивки на ковнірах — вів двох полонених, побачив мене й відсалютував. Певно, подумав, шо я якась загранична шаржа, військовий аташе чи що. Ото було сміху.

Вони їхали на війну в момент, коли російська армія прорвала фронт під Любліном і посунула на Галичину