Читати книгу - "Танець білої тополі"

Суд був короткий і малолюдний. Свідок лише один – Платон Репета. Звинувачували Левка Ярича у співпраці з німцями і в українському буржуазному націоналізмі. Репета ні словом не прохопився, що це за його завданням Левко Ярич пішов служити в поліцію, що якийсь час передавав інформацію в партизанський загін. Зате виголосив цілу промову про те, як цей «ворог народу» зірвав план партизанів і навів на них загін УПА, з яким постійно співпрацював і зараз співпрацює. Нікому було розказати суду про те, як, зірвавши цей план, Левко врятував Староліси, як попередив про облаву на молодь, як не раз допомагав односельцям уникнути сплати податків, встановлених окупантами.

Чи взагалі пам’ятали про це люди? А якщо й пам’ятали, то чи відважився б хтось сказати про це перед лицем суворої трійки?

Який чемний маніяк. Ну просто суперчемний! Навіть наплічника, про який Ніка за ці дні й не згадала, приніс, на стілець поклав, а стільця щільненько до ліжка підсунув, щоб вона могла його легко взяти. А наплічник їй зараз дуже потрібний. Втім, не так сам він, як її новенький «стільничок», що має бути у боковій кишеньці. Якщо його, звісно, досі не експропріювали. Адже перше правило всіх маніяків яке? Забирати у своїх нещасних жертв телефони, щоб ті не могли нікому повідомити, де вони і що з ними. Звідки вона про це знає? Та у всіх детективах так пишуть, у всіх фільмах показують.

Ніка потягнулася до наплічника. Телефон на місці. От і класненько! Зараз вона пошле сигнал SOS до всього гуманного людства – мусить же воно її якось порятувати, визволити з полону маніяцького. Дістала мобілку і зразу ж спересердя кинула на картату ковдру. Еге ж, маякнеш тут – екран чорнющий, як ніч перед світанком. Вочевидь, розрядилася батарея. Скільки ж ти, Ніко, провалялася у цьому лігвищі? Адже коли збиралася до села, то зарядила телефон, і цього мало б вистачити днів на п’ять, не менше. А коли врахувати, що вона за весь цей час нікому не телефонувала, ні з ким не розмовляла, то й на тиждень. Добре, що здогадалася прихопити з собою зарядку. Ось і вона, мобілчина паличка-рятувалочка. Але куди її вткнути? Обвела поглядом кімнату – жодної розетки, жодного вимикача, навіть найпримітивнішої лампи-жарівки ніде не видно. Середньовіччя якесь! Царство царя Гороха, коли ще й людей на землі було трохи! Її що, запхнули у машину часу і відправили назад у минуле?!

Хтось тихо постукав у двері. Ага, це ж суперчемний власною персоною. Причепурився – надягнув свіжу байкову сорочку, новенькі руді осінні мешти, навіть сиву гриву акуратно причесав і на потилиці гумкою в жмут зібрав.

– Як почувається красна панна?

– А як пан хоче, щоб я почувалася?

– Не здогадуєшся, балакуча? – також питанням на питання. – Чогось же я тут сидів біля тебе день і ніч, лихоманку твою втихомирював, гарячку збивав, від застуди лікував, марення твої вислуховував. Невже для того, щоб тобі було кепсько? Як думаєш?

Ніка насторожилася. Марення? Що ж вона такого наговорила? Що тепер про неї знає цей таємничий містер Ікс?

– Не лякайся. Жодної державної таємниці ти не видала. Отже, ні ЦРУ, ні ФБР, ні навіть наше рідне СБУ тебе карати не має за що. От тільки кричала забагато, все погрожувала якомусь там… вибач, не запам’ятав… що уб’єш його, якщо когось там не відпустять. А потім собаку кликала. «Ату його!» – кричала. Думаю, якщо ти й вистрелила в того типа чи собака його ненароком роздер, то він того заслужив. Не могла така гарна панянка просто так, ні сіло ні впало на чоловіка зброю навести чи пса натравити. Іноді навіть найдобрішу людину перед таким вибором ставлять, до такого доводять, що вона мусить робити те, чого сама від себе не сподівалася, чого ніколи й на гадці не мала. Я це знаю, дівчинко. Життя – такий крутіж, що дай Боже втриматися. Ти, головне, нічого не бійся. Тут ти в повній безпеці, я тебе нікому не видам.

Не бійся… А чого це він її так уважно розглядає? Просто просвердлює темними, як сливи-тернівки, очима з-під сивих брів. Ніби щось пригадати хоче, ніби впізнає і впізнати не може чи, навпаки, вже впізнав, але сказати ніяк не відважиться.

– Чого пан так на мене дивиться?

– У пана є ім’я. Левком мене звати. А ти ж хто?

Оце так! Про те, що пістолетом погрожувала Краскову, що навіть пса на нього нацькувала, розказала. А імені свого не видала. Ну й конспіраторка ж ти, Ніко!

– Вероніка. Просто Ніка.

– Просто Ніка, кажеш. А прізвище ж у тебе є?

– Може, вам ще й документи показати і посвідку з податкової інспекції?

– Ну чого ти – як окріп на плиті? Я й на слово вірю. То як?

– Величко.

Чого це він так сполотнів?

– Та ви можете подивитися мій атестат. Він у наплічнику – зараз дістану. Там написано. Паспорта, вибачайте, немає. «Добрі» люди позичили і віддавати не поспішають.

– Маму… маму твою як звати?

– Маму мою звали Вірою. Вірою Трифонівною. Вона нібито в цьому селі народилася. От я й приїхала, думала, може, когось із родичів розшукаю. В сільраді мені сказали, що живе тут чоловік з таким самим прізвищем, Макар Трифонович Величко. Розшукала я його хату – над річкою, якраз навпроти отого дерева на горі.