Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Таня висунула шухляду і взяла свій паспорт. Вона довго дивилась на фото і на дату народження і думала про те, що їй ніколи не виповниться сорок років. А залишилось лише три місяці. І ще вона подумала про те, що ніколи не святкувала день народження. Точніше, її розучили його святкувати.

Вона добре пам’ятала, коли це сталось.

Уранці дідусь погодував її та сказав, що сьогодні їй виповниться п’ять років, що це її перший ювілей. «А коли буде другий ювілей?» – запитала вона у дідуся, котрий прасував на кухонному столі її яскраву жовту сукню. «Через п’ять років, коли тобі виповниться десять, – відповів дідусь. – А тепер скажи мені, коли буде твій третій ювілей?» Таня вже вміла рахувати і без проблем відповіла на запитання. Усміхаючись, вони разом порахували до сотні. «Обіцяй, що ти завжди святкуватимеш свої ювілеї», – попросив дідусь, надягаючи не неї сукню. «Обіцяю», – весело сказала вона, і вони пішли до мами на роботу. Дорогою зайшли в магазин, і дідусь купив їй велику ляльку, про яку Таня мріяла ще взимку. Щаслива і горда, вона зайшла в кімнату, де працювала мама, і раптом мама схопила її за руку і потягнула в коридор. У коридорі вона почула, що її сукня погано попрасована, що дідусь неправильно зав’язав бант на голові, і що вона ганьбить маму перед людьми. Дорогою додому дідусь зажурився, що бабуся зранку пішла на базар, а він, старий пеньок, не вміє прасувати і зав’язувати банти. Вдома вже чекала бабуся з обідом і тортом. Вони з дідусем випили по чарочці червоного вина, а для Тані відкоркували пляшку лимонаду. Потім бабуся прибрала, а дідусь ліг на диван читати книжку. Таня вкладала ляльку спати, коли прийшла мама. На вулиці було вже темно. Вона дорікнула дідові, що той купив дуже дорогу ляльку, і теж пішла спати. Скоро бабуся померла, дідусь пішов слідом… І якось сталося, що більше в Тані не було днів народження. До тих пір, поки вона не почала працювати у видавництві. А який день народження на роботі? У всіх усмішка до вух, очі холодні, вітання завчені. Гидко.

Таня поклала паспорт назад до шухляди, узяла телефон і подзвонила Михайлові. Осока не відповідав, як і минулого тижня. Вона набрала номер його секретарки.

– Він знає, що я вже цілий тиждень йому дзвоню?

– Я казала, – відповіла секретарка.

– І що?!

– Тетяно, ну звідки я знаю, що в нього на думці?!

– Тоді передай йому, що він сволота!

– Добре, так і скажу.

Після цього Таня зателефонувала синові, але Дмитро теж не відповідав. Вона надіслала йому смс, де написала, щоб він негайно їй зателефонував, кинула телефон на ліжко і відчинила шафу. Хвилин за десять вона вийшла з палати. На щастя, в коридорі нікого не було. Вона повернула ліворуч, щоб оминути сестринський пост, і бічними сходами спустилась у напівпідвал. Таня добре знала всі виходи – коли лежала в лікарні вперше, вона, бувало, під час тихої години пробиралася до автостоянки, щоб хоч ненадовго забути про хворобу і проїхати вулицями Харкова. Або пройтися лісопарком, подивитись на щасливих і здорових людей. Вона не гуляла біля озера з пацієнтами клініки, тому що там навіть повітря було сповнене безвиході.

Таня вийшла з півпідвалу, обійшла будівлю і швидким кроком попрямувала до стоянки. Своє авто вона знайшла одразу.

Побачивши Дмитра, що вийшов з академії, Жора підвівся з лавки.

– Привіт, – сказав він, усміхаючись.

Дмитро сторожко поглянув на нього і відійшов убік.

– Як костюмчик? Хімчистка допомогла? – чемно запитав Жора.

– Що вам треба?

– Мені, – Жора тицьнув пальцем собі в груди, – нічого, але шанувальник твого таланту хоче побалакати з тобою.

– У мене багато шанувальників.

– Цей особливий, він купив усі твої картини.

– А, цей? – вигукнув Дмитро. – І про що він хоче поговорити?

– Слухай, хлопче, моя справа – довести тебе до автівки, а там усе дізнаєшся.

Хлопець озирнувся.

– Он та, чорна. – Жора показав рукою на «хаммер», у якому сидів Караваєв. – Пішли, він не любить чекати.

«Він ходить, як Роман», – подумав Тік, дивлячись, як підходив Дмитро з наплічником на спині, і послабив краватку.

Дверцята відчинилися, і він сів поряд. Декілька хвилин молодий і старий чоловіки вивчали один одного, і Тік знову задоволено зазначив, що хлопчик схожий на чоловіків їхнього роду.

– Доброго дня. – Він благодушно усміхнувся і простягнув руку. – Караваєв Василь Максимович.

– Доброго дня. – Дмитро потис руку. – Мені не треба розказувати, хто я, я так розумію?

– Не треба, Дмитре Романовичу, я тебе знаю.

Хлопець потер ніс:

– Отже, це ви купили мої картини. Дякую.

– Не варто, – махнув рукою Тік. – Ти в курсі, що твоя академія тебе обкрадає?

– Ви про що?

Тік витягнув із внутрішньої кишені піджака білий конверт:

– Це тобі за картини, вони чудові.

– Але ви вже заплатили!

– І ти вважаєш платою ті копійки, що отримав від альма-матер? Не треба так