Читати книгу - "Риб’яча кров"

Ми з Петром лишилися самі. Сіли в човні, прив’язаному ланцюгом. Царева клітка була відчинена, але він не пішов за нами, зостався лежати, висолопивши язика.

— Але ж низові течії, це смішно. Ніхто не знав річку краще, аніж дядько.

— Мені теж так здається.

— Чому це так, Петре? Як тільки я трішки щаслива, має настати таке…

Він гладив моє волосся. Я сперлася на його плече й на хвильку заплющила очі.

— Ходімо, поїдемо до нас. Тут жодного щастя ти вже не знайдеш.

Ми сіли у автівку й повільно рухалися вздовж річки. Схил до асфальтової дороги був крутий, шини буксували в піску, коли Петр наддав газу. Раптом живіт мені скрутило від різкого болю, я навіть закричала.

— Ти злякалася? Вибач, — мовив Петр.

Я спробувала вмоститися на сидінні зручніше, але, як тільки поворухнулася, знову стало боляче, тому скрутилася й сперлася чолом на передню панель.

— Гано, що тобі?

На очі мені знову набігли сльози, тепер уже від болю, якого я раніше не знала. Нормально вдихнути навіть не могла.

— Петре, мені так болить…

Замість до батьків, Петр поїхав просто до Будєйовіце.

Я сиділа на ліжку, обкладена подушками, лежати вже не хотілося. У мене принаймні була вже нічна сорочка, яку привіз Петр. Навдивовижу бліда, прижовкла безнадія всього довкола й у мені самій. Дух пізнього літа з вулиці перебивав запах лікарні. Біль притупився, кілька обстежень було вже позаду, лишалося тільки останнє. За п’ять днів я перечитала журнал «Квіти» і дві книжки Анни. Вона збиралася прийти й сьогодні, і я чекала на неї як на помилування. Огляд був близько десятої, обід також давно минув. Пані років тридцяти, яка лежала поруч зі мною, ненадовго заснула. Вона була втомлена й увесь час говорила про дітей, за якими вдома приглядала свекруха. Наймолодшу в палаті, худу мовчазну школярку, виписали вранці. Останнє ліжко було порожнє. Я мала досить часу на роздуми. Усе, що відбулося за останній тиждень, пригадувалося знову й знову, уночі мені на стінах ввижалися тіні, а вдень усе це миготіло на білій лікарняній стелі, як на полотні в кінотеатрі. Я була наївною. Уявляла собі, як ми в білу пофарбовану кімнату з дерев’яним ліжечком взимку привеземо нашу дитину. У селі про це вже знали всі, кого я зустрічала. Я гадала, що справді щось відчуваю всередині, мене це підносило, аж я витанцьовувала на площі й по дерев’яній підлозі хати, а це була тільки кіста. Порушений цикл і раптовий біль у автівці. Останні спогади мені все ще боліли, але хотілося вже назад, до Петрової хати. Іще ніколи нікуди мені так не хотілося. Анна з’явилася надвечір.

— Яблук іще немає, овочі ми вже не садили, це жахіття, — завела вона від порога й раптом приклала долоню до губів, коли помітила пацієнтку, що спала на сусідньому ліжку.

Вона тримала букет садових квітів, що вигравав усіма барвами.

— Я назбирала всього, що залишилося на клумбі.

«Хозе лишається, ми переїжджаємо», — промайнуло в голові. Я відчувала цей розрив, навіть до того, як люди покинули свої хати. Анна, Хозе, Оліна, дядько, я. Висота 370,5 розділила нас назавжди. Анна присіла край ліжка, ми трималися за руки.

— Пригадуєш, як ми завжди, іще з Оліною, посміхалися, як наші чи Олінина мами говорили про похорони? Коли казали: «У нього були добрі…»

Я лежала на прогнутому лікарняному ліжку, у повітрі за брудними вікнами поволі розвіювалося літо. Найбільше засмучувало те, що я не могла стояти поруч із мамою в нас біля костелу, коли всі йшли за похоронною процесією.

— Багато людей було?

— Повна площа, такого навіть на церковні свята не буває.

— А Гонза навіть не знає про це…

— Гано, не плач.

— Ти знаєш, що таке безсилля? Я не можу навіть поворухнутися, майже тиждень. Що кажуть у селі?

— Не знаю.

— Що дядько перегрівся й скочив у воду?

— Ти справді хочеш у цьому копирсатися?

— Я цілими днями тільки й думаю про це. Чому Цар був замкненим у клітці? Він завжди брав його із собою. Дядько був чудовим плавцем. Він купався в річці від травня до вересня за будь-якої погоди. Низові течії… Це якась дурня!

— Усі в селі це знають.

— Він на все наплював! На Маху, оцінщика, мого тата, нову квартиру в панельці, на нашу петицію тоді… Від початку знав, що нікуди звідси не піде, що його звідси не виженуть.

— І не