Читати книгу - "Рогнеда"

– А ти – усіма! І варягами, і воєводами теж.

Рогнеда вже не могла стриматись (так за К. Рилєєвим):

Володимир мовчав – чи вражений був тим, що сталося, чи міркував, що ж йому тепер вчинити з жінкою? За язичницькими законами слов’ян того часу, замах на вбивство чоловіка карався лютою смертю винної – четвертуванням. Рогнеда була княгинею. А княгиню за традицією міг стратити лише сам князь.

Отже, Рогнеду мав стратити він, князь Володимир. І нічого тут не вдієш – такий закон предків.

Що ж, чому бути, того не минути. І Володимир наказав Рогнеді надіти весільну княжу одіж, сісти на пишно вбрану постіль у своїй світлиці і чекати.

Рогнеда знала, що її чекає невблаганна смерть. На світанку це розкішне шлюбне ложе стане її плахою, на якій безжалісний Володимир заколе її своїм мечем.

Княжа рука не здригнеться, та й що таке для нього жінка? У нього було багато жінок. Та й збирається він жити з тією візантійською царівною, то нащо йому здалась ще й полоцька княгиня?

Страху не відчувала, сліз теж не було. Чи виплакала їх, чи вже зачерствіла. Лише пошкодувала, що так і не здійснила задумане – не вистачило духу. І одваги теж. Чи рішучості. Володимир все ж таки батько її дітей. Жодних бажань у неї вже не було, крім одного: побачити ще хоч раз сина Ізяслава. Востаннє.

А хто їй завадить здійснити своє останнє бажання? Та й гірше смерті її вже ніщо не чекає, а смерть її все одно у неї за плечима.

Схопилась. І відчула, що серце тривожно закалатало в грудях. Кинулась у сусідню кімнату, де, розметавшись на ліжку, спав Ізяслав. Впала перед його ліжком навколішки і почала з плачем-риданням цілувати синове обличчя… Коли син, розбуджений її поцілунками, схопився, мати вигукнула:

– Прощавай, мій любий синочку, прощавай! З першим промінням сонечка ти осиротієш…

І раптом почулася важка хода, дзенькання заліза – зайшов Володимир. Перші промені сонця саме золотили вікна.

Він зайшов з мечем у руці.

І меч його був гострий.

І був він, як завжди, рішучий.

Що б чекало Рогнеду, якби Володимир втілив свій задум: клинок меча, гостра стріла чи крутий обрив над Дніпром?

Русь ще не знала такого злочину, щоби княгиня убила чоловіка свого, князя.

Але тої миті, коли князь зайшов, Ізяслав, висмикнувши у себе з-під подушки меч, кинувся до матері і загородив її своїм тілом. Він став перед Володимиром, юний, тонкий, як билинка, але рішучий не за віком.

– Ти… ти що надумай, отроче мій?! – гнівно вигукнув князь.

– Отче, якщо ти хочеш убити матір – вбивай її при синові.

Володимир, грізний і рішучий, який ніколи й ні до кого не мав жалю, раптом…

Розгубився – чи так здалося. Стояв, наче ошелешений.

Через мить пробурмотів:

– Хто знав, що ти тут…

– Я завжди біля неньки своєї. Убивай її, але заодно і мене позбав життя.

Володимир якусь мить важко дихав, аж ходили ходором груди.

– По-твоєму не буде… – зрештою сказав і, кинувши меч, швидко вийшов геть.

Історія зберегла свідчення: Володимир наказав зібрати бояр, аби послухати їхньої ради, як