Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Ей, македонці, заберіть своє добро! Вашими стрілами годиться хіба що граків полохати!

І тут наперед вихопився скіфський вершник в шоломі, блискучих латах, у малиновому башлику й голубій, багато розшитій куртці, завертівся між своїми й чужими.

– Ей! Хто у вас не з боязких?! Хто хоче послухати, як свистить моя стріла, – виходь!

Із строю вихопився вершник в шоломі, блискучих латах і в білому плащі гіматії. Скіф і македонець, тримаючи в руках луки із стрілами на тятиві, помчали один одному навстріч. Дві стріли дзизнули одночасно, і кожна з них знайшла свою ціль: македонська вп’ялася в око скіфові, а скіфська – македонцю. Теж в око. Обидва відкинулись назад і впали з коней одночасно.

І тоді спалахнуло ревисько з обох боків, і дві лави легкої кінноти – македонська і скіфська – понеслися одна одній навстріч. Налетіли, коні зіткнулись грудьми, завертілися, замиготіли мечі, закрутився пил… Іржання, вигуки, тупіт, дзенькіт зброї, крики… І – розбіглися, тільки на збитій землі залишилися тіла. Одні непорушні, інші корчились…

Але й цього разу билися знічев’я, люті і зла, коли вороги ладні перегризти один одному горло, – ще не було. Просто забавки, мірялися силою, розминалися, під’юджували один одного, насміхалися один над одним, і перші вбиті й поранені теж впали ніби жартома, як у звичайній, нічого не вартій бійці.

А тоді стихло все, і раптом на скіфському боці залунало:

– Арес! Арес!

І на македонському залунало:

– Арес! Арес!

І тоді – почалося.

Скіфська важка кіннота, що чорною стіною стояла в степу, націливши свій клин на македонців, зненацька зірвалася з місця.

Земля задвигтіла.

І світ, здавалося, здригнувся.

Виставивши списи, скіфи неслись тараном, і страшний той таран був націлений в гущу противника. Македонці відчули: якщо таран вріжеться в їхні ряди – не встояти. Він розколе їх навпіл, розсіче, зімне, нестримним потоком, що все змітає на своєму шляху, увірветься в середину рядів, посіче, потопче все і добиватиме, переслідуватиме вже окремі розпорошені купки… Ніхто не міг встояти перед таким тараном, єдине спасіння – кинутись йому навстріч. Ударну силу списа, коли кінь несеться на повному ходу, витримати неможливо – вершники вилітатимуть із сідел, як мішки з соломою. Коли ж і противник несеться навстріч з такою ж силою і швидкістю, то вже кому як поталанить. Або тобі, або твоєму ворогу.

І македонці теж лавою, від якої теж задвигтіла земля, ринулись навстріч скіфам. Наче грім гуркнув у степу, як зіткнулись дві лави. Коні вдарились грудьми в груди, списи пронизували вершників наскрізь, не затримуючись у тілі. Злітали з сідел вершники, навіть не встигнувши охнути, падали під конячі копита, що кресали під собою все, і тіла в одну мить перетворювалися в кривавий заміс… Удари були такими дужими і блискавичними, що вершник, проштрикнувши ворога, збагнути не встигав, що в ту мить він і сам був пронизаний гострим залізом наскрізь.

Коли зіткнулися впритул і змішалися, орудувати списами вже не було як, то взялися за мечі. Білі плащі перемішалися з повстяними куртками, і всі надсадно і люто запрацювали аресами. Дзенькіт, коли мечі стикалися з мечами чи рубали шоломи й лати, стояв такий, що у вухах закладало, хрипіли й іржали коні, падаючи, калічили ноги, тільки люди мовчали. Зціпивши зуби, навідліг рубали, кололи, стинали голови, розсікали плечі, перерубували один одного навпіл… Поранених у такій кривавій веремії не було, бо вони не могли вибратися із сплетеного клубка конячих і людських тіл. Їх або добивали, якщо вони утримувалися в сідлах, або вони самі падали з коней під копита й за мить перетворювалися в заміс…»

…Під дзвін мечів і співи стріл вступили скіфи на історичну арену.

Проступає степу сивизна

Край шляхів гіркими полинами.

Степ мовчить, та він один лиш зна,

Як його кохали й проклинали.

Знає він, куди свій час подів,

Знає він, за ким голосить чайка.

Степ сивіє в бородах дідів,

В їхніх зморшках – степове мовчання.