Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Коли наприкінці буремних «перебудовчих» чітко викристалізувалася можливість (і бажання) виходу України з СРСР, керівництво червоної імперії, існування якої невідворотно наближалося до свого логічного завершення, почало залякувати українців «статистикою», згідно з якою «до республіки незмінно завозилося більше продукції, ніж вивозилося». Тепер, коли невідворотне відбулося, на потребу моменту її замінили просторікуванням на тему, що українці не брали жодної участі у розбудові Криму — мовляв, приперлися «на все готовеньке».

Як відомо, українці заселяли півострів задовго до того, як там з’явилися росіяни — заданими науки (Кононенко, 1994), «наприкінці XVII ст, із 1120 тис. мешканців Криму 920 тис, становили українці»; аналогічні дані навело в одній із історичних серій і «Радіо “Свобода”», покликаючись на результати турецького перепису населення Криму, здійсненого у 1666 р.

Дещо інші дані наводить відомий турецький мандрівник Е. Челебі, що саме в ті часи подорожував Кримом (Книга путешествия. — 1999. — с. 45): «На цьому Кримському острові (автор усюди називає Крим саме островом. — М. Л.), що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів», тобто земельних наділів. Усі ті села можуть виставити «всього 100 тисяч воїнів, а отари — 26 тисяч [якщо врахувати кількість їх родин, вважає автор нового навчального посібника з історії Криму В. Крисаченко (2000. — с. 77–78), «то отримаємо не більше одного мільйона татарського населення». — М. Л.)» Однак, наголошує Е. Челебі, «в походи йде 40 тисяч», щонайбільше — «за бажанням хана» — «80 тисяч татар», решта «залишається в Криму», Чому? А тому, пояснює Челебі, «що в самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і З рази по 100 тисяч синів і дочок (чи не замало? — М. Л.)... Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема». Ось так виглядав етнічний склад Криму в другій половині X–VII ст.

А знаючи працелюбну вдачу наших предків, можна стверджувати, що українці вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. На наявності у Криму значної кількості руського люду і в більш віддалені часи наголошувалося й у другому виданні «БСЗ» (т. 23. — с. 552): «Історія середньовічного Криму нерозривно пов’язана з історією Київської Русі... Київські князі в боротьбі з Візантією спиралися на руське населення Криму [можливо, то нащадки тих слов’ян, які, як записано у «Велесовій книзі» (1995. — с. 114–115, дощечка 32) в часи війн із готами у III–IV ст. породичалися з митридами (якщо припустити, що так, за назвою династії царів, що правили Понтійським царством, колись могли називати жителів Криму взагалі): «А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них... А ми з тими митридами поріднилися...» — М. Л.]». Важко собі уявити, що «БСЗ» має на увазі українців, та виходить саме так, бо до появи росіян як таких має минути ще не одне століття. Мабуть, у московських ідеологічних установах теж зметикували, що припустилися певного відходу від непохитних канонів «спільної колиски» — у третьому виданні про це вже анічичирк. І то не дивно — із відомих причин імперія завжди культивувала розпалювання ворожнечі між поневоленими нею народами.

Насправді ж, попри широко висвітлювані доволі часті військові сутички українського козацтва із кримською ордою, були й інші стосунки — найперше торгівельні — оскільки Україна й Крим споконвіку були сусідами. Відомо, що навіть такий славетний войовник Криму, як кошовий отаман І. Сірко, за певних умов — коли траплявся у них «недород на траву» — дозволяв кримчакам кочувати на запорозьких землях, вважаючи, що «коли ми, мешкаючи з татарами по–сусідськи, допомагаємо одне одному, то це розумному анітрохи не дивно» (Львов, 1895. — с. 8–12). Та й султан «за торговою угодою... дозволяє козакам і народу малоросійському [зрозуміло, що це власна термінологія російського автора, бо і татари, і турки називали українців не малоросами, а русами (урусами) та козаками — на цьому, зокрема, наголошено у знаменитій «Книзі мандрів» Е. Челебі. — М. Л.] вільне плавання всіма морями своїми та ріками для торгівлі й обміну». А от коли б, скажімо, «хтось із донських козаків почав сваволити на морі», то за цим договором «Запорожжю і Криму» належало «взаємно помагати один одному, аби очистити море». Однак мирне співіснування двох сусідніх народів ніколи не входило в сферу інтересів Москви. Тож, скажімо, коли гетьман І. Самойлович домагався від Москви «включення в Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством [дійсно, запорожці «вже з XVII століття прагнуть розвивати дружні стосунки з ордою. У більшості воєн Росії запорожці прагнуть забезпечити мир і можливість союзу з ордою»; відомі навіть морські походи запорожців 1624 та 1629 рр. у союзі з Кримом супроти турків, а 1638 р. запорозьке військо здійснило успішний похід до Бахчисарая на захист Шанги–Гірея від московського війська під орудою Кантеміра (Січинський, 1954. — с. 17). До такої політики вдавались і Хмельницький, і його наступники. М. Л.]», Москва, навпаки, прямо вимагала: «А миру запорожцям із Кримом ніколи не мати... і остерігатися того дуже кріпко, аби із малоросійських міст до Криму з торгами, запасами та всякою живністю не їздили і коней в Криму не продавали» (Буткевич, 1991).

Та запорожці теж свій гонор мають — відмовилися, ще й пригрозили створити з ордою союз супроти північного утискувача, чим, вочевидь, передали–таки куті меду. Тож Петро І, «зустрівши таку непокору... 14 травня 1709 року зруйнував Січ. У відповідь на такі дії запорожці вийшли з–під протекторату Росії і пішли на союз з Кримом, який визначається Прутським мирним договором 1711 року. Майже чверть століття (до 1733 р.) Запорожжя і Кримське ханство мали одну державність. Гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) і собі прагнули добитися автономії, об’єднатися з Січчю