Читати книгу - "У череві дракона"

— Але скажіть: ваше власне тіло має масу?

— Коли я на якийсь час виокремлююсь із складу планети — має. Тоді я роблюсь окремою системою. Та як тільки мої атоми зливаються з атомами земної кулі в єдину систему — уже не має. Всі монади, із яких складається ця система, передають масу й енергію центральній монаді. І дістають її знову лише тоді, коли видаляються зі складу системи. Колективізм монад — так це можна назвати.

— Те, що ви називаєте тінню живої плоті, — це ж, власне, і є реальний світ.

— Реальний для наших відчуттів — не для самого Всесвіту.

— Ідеалізм. Типовий ідеалізм.

Називайте як завгодно. Я ж гадаю так: хто комплекси власних чуттів, сформованих природою для обмежених потреб, намагається утвердити над цілим Всесвітом, той у своєму пізнанні схожий на дитя, котре ще не відірвалося від материнської спідниці.

Але полемічні турніри — справа майбутнього. Зараз же Мирон Сидорович переживав те, що випадає небагатьом представникам роду людського. Оцю свою сингулярність (винятковість, обраність) Грива відчував повною мірою — відчував тим своїм другим «я», котре сиділо за письмовим столом, тоді як основне «я», що становило його особистість, мандрувало в неймовірній космічній далечі. Він сприймав подвійність свого існування без подиву — як дерево сприймає одночасне життя у двох сферах: коріння — в ґрунті, гілля й листя — в атмосфері, під творчим промінням нашої зорі. І так схожі між собою гілля й коріння, що, здається, поміняй їх місцями — вони негайно ж до цього пристосуються. Отак жили зараз Мирон Грива і Грицько Грива — вони й самі не знали, хто з них сидів за письмовим столом, а хто літав на шести полум’яних крилах там, куди неспроможні долетіти жодні космічні апарати. І десь ці дві особи схрещувалися, стаючи однією особою, — можливо, у надрах галактичної монади.

Люди, котрих лікарі вивели із клінічної смерті, розповідають про невимовне блаженство, яке вони щойно переживали, — повернення в земну реальність не викликає в них радості, незважаючи на те, що біля ліжка стоять найрідніші істоти. Миронові поталанило пережити цей стан без занурення в клінічну смерть — невимовне щастя, яке зараз переживала його душа, походило від цілковитого злиття зі Всесвітом, що настає лише в стані нірвани. І можна зрозуміти буддистів, які прагнуть для своєї душі не тимчасового злиття з першоосновою світу, а вічного, безповоротного — саме це в них і називається нірваною. Але ж знання про це надзвичайне буття духу людського принесли ті люди, які побували в стані нірвани тимчасово — щоб відтак повернутися в юдоль земних скорбот для одухотворення темних закутків нашого існування.

Мирон Сидорович розумів, що йому сьогодні відкривається те, що не відкривалося ніколи й нікому: точна адреса першооснови світу. Що вона існує — мало хто сумнівається, але де її шукати? Виросло й зміцніло розуміння того незаперечного факту, що першооснову світу слід бачити не в речовинних об’єктах: «речі в собі» перестають бути «речами для нас» просто через те, що взагалі перестають бути речовиною як такою — вона, речовина, виявилася смертною, а все, що смертне, першоосновою світу бути не може. Думка фізиків та філософів потягнулася до променя, ототожнивши його з полем. Насправді ж промінь є лише коливання поля, а не саме поле. Так поволі людське думання наблизилось до розуміння простору (вакууму) як матерії. Він, власне, і є тим фізичним полем, що стає провідником світла. Але ж провідник потрібен уже тоді, коли світло народилося, тобто тоді, коли виникло коливання світового простору. Що ж стає причиною цих коливань? Яка астральна сутність?..

Зухвале питання: людина хоче своїм пальцем розколупати яйце, в якому живе не знати хто: Бог — володар раю або Змій — його руйнівник.

Але ж людина це вже зробила в технічному втіленні, опанувавши два види ядерної енергії — енергію розпаду та енергію синтезу. Отже, у своїй практичній діяльності вона вийшла на останні енергетичні межі: Всесвіт віддав у її руки все, що він досі ховав у своїх потаємних глибинах. Проте людська душа все ще не має адреси, де живе Монос — Живий Дух, Творець земного життя…

Мирон бачив його домівку — він був ласкаво прийнятий, можна сказати, на найвищому рівні. Він відірвався від земної монади, відірвався навіть від сонячної — так, ці монади творять сфери, де можливе життя, але ж не вони заселяють їх живими істотами. Вони лише творці екранів — Сценарист (він же і Головний Режисер) живе у глибинах галактичної монади. Там його домівка. А домівка Моносу іще вище — у надрах Світової Монади.

Земна монада нагадує Прометея, прикованого до скелі, — викравши в богів іскорку небесного вогню, він сам потрапив у вічні ланцюги, немає кінця-краю його пекельним мукам. До речі, людська інтуїція бачила пекло саме там, де міститься земна монада. Та й взагалі людська інтуїція протягом тисячоліть витворила правильну модель світу — лише тоді, коли люди намагалися її змалювати, втілити в зримі образи, картина починала мерехтіти, як мерехтить екран, коли виникають зовнішні завади. Якщо ж ми зуміємо настроїти свою уяву чіткіше, різниця в моделях стає лише умовною або зникає зовсім.

Яка дика невідповідність у назвах: «чорна діра» в центрі Галактики — тобто там, звідки надходять творчі імпульси Моносу! Щось є блюзнірське в оцій назві — «чорна діра». Та й не лише в назві — в самій суті; в тому, як бачить центри галактик сучасна наука.

Мирон занотував формулу, що з бездоганною точністю описує силові імпульси, які надходять від кожної монади, починаючи від найменшої (електронної) до Світової:

Тут  — імпульс монади, — радіус її живої плоті, G — гравітаційна стала, С — швидкість світла у вакуумі.

Формули, що описують першооснови світу, виникли з такою легкістю, ніби мозок Мирона був