Читати книгу - "У череві дракона"

лише досконалим приймачем. А можливо, так це й було насправді. Він усім єством своїм сприймав пульсування монад у живому Всесвіті — він сам у ці хвилини був лише монадою, а вони, його сестри, жили всюди великою радістю й любов’ю; ні, то була не метафора, а звичайна, дуже проста істина — оці геніальні слова поета: «И звезда с звездою говорит». Зоряні монади були ніби вістрями антен, що приймають і передають енергетичні й духовні імпульси галактичної монади. До Світової Монади було так далеко, що вона існувала в Мироновій уяві як щось абстрактне — те, що сприймається лише розумом. Власне, саме вона й була Моносом, а всі інші монади (навіть галактична) були її дітьми. Тут знову доводиться звертатись до релігії, завдячуючи їй нашим умінням зодягати абстрактне, невидиме в одежу яскравих образів з людським обличчям. Мирон зараз не думав про те, був Христос історичною особою чи це лише міф — суть не в цьому, а в тому, що релігія правильно знаходила для нього місце в ієрархії Світобудови: його Дух був Духом галактичної монади. Не земної і не сонячної, а саме галактичної — він був Сином Моносу, Сином Світової Монади. Міг він прийти в людському вигляді на землю чи не міг? А чому, власне, не міг — з яких причин? Хіба земна сфера не є тим полем, що засіяне його руками? Хіба сівачеві байдуже, наливається хлібне колосся чи порожніє, знемагаючи під суховіями?..

«Христос — Надзоря» — так називалась опера, поставлена в Нью-Йорку. Це ще один приклад, коли людська інтуїція несхибно вказує його місце в ієрархії: Людина — Христос — Монос. Надзоря — це, власне, і є галактична монада. Але ж не «чорна діра»!..

В ці надзвичайні хвилини сталася іще одна знаменна подія: за допомогою Сили Моносу як світової константи Мирон прийшов іуди, де безперспективно оберталися думки фізиків-теоретиків: він отримав ту ж саму (ту ж саму!) формулу для кванта простору, яка сушить сотні наукових голів, — одержавши щось нібито змістовне, фізики просто не знають, до чого це прикласти. Так колись метеорити нічого не казали вченим — французькі академіки взагалі заборонили про них згадувати, бо каміння «не може падати з неба». Ось він, небесний камінь, кинутий Моносом:

Це, власне, і є те, що в сучасній теоретичній фізиці вважається квантом простору — його найменшою порцією. Безумовно, фізики отримали цю формулу (гармонійну комбінацію світових констант!) іншим шляхом, ніж Мирон, бо їм нічого невідомо про Силу Моносу. А Мирон отримав їх з імпульсу монади.[7] З одного боку, космологічний радіус, з другого — найменша просторова константа. Змія закусила власний хвіст — так індійські махатми бачили Всесвіт, де мегакосм і мікрокосм становлять живу, нерозривну єдність. І все це містить у собі всеосяжна формула Сили Моносу! Отже, для неї може існувати єдино справедлива назва: Т о т а л і т.

Розділ одинадцятий

І саме тоді, коли неперевершена світова могутність наповнила кожен нерв, кожну клітину Миронового єства, двері кабінету відчинилися, увійшла Мирослава. Іще до того, як побачила його обличчя, вона встигла промовити:

— Снідати пора. До речі, у нас Андрій Данилович. Які він квіти приніс!..

Та коли Мирон відірвався від обчислень і вона помітила його погляд — відчужений, нетутешній, занурений у занебесні таємниці, її обличчя спершу здригнулося, по ньому прокотилася хвиля страху, а відтак очі розширились, щоки закам’яніли, наче то вже стояла не Мирослава, а її мармурова подоба. Враження було таке, наче Мирослава застала чоловіка за якимось недозволеним заняттям — мовби він на її очах із вовкулаки намагався перетворитися на людину, але йому це дуже важко давалося, тому весь він був неприродний, обличчя ховалося під маскою, вираз якої неможливо було розгадати. Вона трохи не скрикнула, але їй вистачило сил опанувати себе. Мирослава рідко ходила прямою стежкою, отож і тепер їй потрібно було кілька секунд, щоб адекватно (вона полюбляла це слово) відреагувати.

Підійшла і вже зблизька зазирнула йому у вічі. Помітила на письмовому столі якісь формули та обчислення. Це також її здивувало — Мирон трохи вивчав фізику, але то було іще в студентські роки.

— Це ти для докторської? — ніжно, вкрадливо запитала. — Вона ж так гарно оформлена. Ти збираєшся переробляти?

А він все ще у своїй священній переповненості не здатний був дивитися на себе збоку. Та й з ким же тоді можна поділитися власним щастям, коли не з дружиною? І ще одне: Мирон у ці хвилини був цілком певен — тільки-но він покаже свої магічні формули й розрахунки, як усі негайно зрозуміють, що вони помилялися, — у Центрі Всесвіту (за типом галактичного центру) своїм величним, всемогутнім життям живе Світова Монада, від якої щосекунди надходять творчі імпульси до центрів галактик, і всюди, всюди пульсує розумне життя, аж до останніх меж, окреслених космологічним радіусом. Це так очевидно, що цього не здатний спростувати ніхто: адже ж амплітуда дії Сили Моносу — від 1028 см (десять мільярдів світлових років!) до 10-33 см, де ще не зуміла освоїтись людська думка. Ось вони лежать — розрахунки, які завтра заполум’яніють над світом яскравіше від сотень феєрверків, бо що може бути значнішим від них?..

І він сказав:

— Е-е, що там докторська! Дешеве пристосовництво. Бачиш оці формули?

— Ну…

— Я відкрив Бога.

Обличчя в