Читати книгу - "Древляни"

— Умгу, — промовив дядько й замовк.

В хаті стало тихо й тоскно, як на поминках. І ми, троє на печі, лежали теж нищечком і показували одне одному на стелю: мокра від холоду, вона важко провисла вниз, де-не-де потріскалась, і нам цікаво й моторошно було вгадувати, коли репне глина, вилізуть лежаки і стеля геть завалиться.

Дядько на піч не дивився. Може, не хотів нас лякати, а може, йому і самому було страшнувато: така голодна компанія витріщилась на нього… Він довго дихав на каганець, думав про щось своє, та ось рипнув стільцем, повернув кудлату голову. Спокійно, повагом оглянув старий наш мисник, мокрий куток, де стояла діжка з водою, дерев’яне розтовчене ліжко. І потім, якось ненароком, зиркнув на нас. Ми враз поприлипали до черені.

— А де той, — спитав у матері дядько, — которого Шавлюга побив?

Тільки я почув «Шавлюга», як мене обсипало жаром, і я задки посунув у куток.

— Ану, покажись, покажись, — веселіше гукнув Кучугура, і коли я висунув голову на край печі, спитав: —Дак за що ж тебе той Шавлюга покромсав, га? І як тебе звать? Сергій?

Я відчув, що мене нібито жаліють і жаліє чужа людина, в очах мені стало жарко й лоскітно, я уткнувся носом у черінь і принишк.

За мене відказала мати:

— Гад. Ні за що познущався з дитини. Воно, голодне, порпалося в конюшні під яслами, думало, зерня якесь там вигребе.

Еге ж, вигребе… Мене вигріб з-під ясел Шавлюга і скажено зрадів: «А-а, це ти, вилупок бойчуківський! Спіймався! Ну, стривай! Німці вас пожаліли, не розстріляли, а я б вас усіх розтак під мітлу…» Темно й страшно було в конюшні, ранній досвіток, ніде ні душі, і я смикнувся, щоб вирватись з кощавих рук Шавлюги, а він ще сильніше здавив мене за комір і, піднявши, поклав животом на ясла, а коли я став кричати, він мене ротом, головою втовк у полову, а ноги мої звісив і бив вуздечкою, а вуздечка була з залізяками, і скільки він бив мене, я не знаю, бо матері сказали аж увечері, що ваш Сергій за конюшнею на з’їдах лежить, коло мертвої коняки, і щоб мати прийшла й забрала мене…

Я згадав, як у мене присохла була сорочка до тіла і як дома відривали її з живим м’ясом, а я кричав. І зараз мені стало гаряче й млосно, у вухах чогось застукала кров, і я вже погано чув, про що говорили в хаті. Тільки згодом уловив міцний, густуватий голос дядька Павла.

— Ким же він служить у німців, той Шавлюга? — спитав дядько. — Ваших людей я добре знаю, а його щось не спомню.

Пауза свідчила про те, що мати тамує сльози і що в неї здригаються кутики губ. Зараз вона проковтне клубок, що підступив їй до горла, пригасить посмикування губ і заговорить спокійніше.

— Ніким він не служить, — сказала мати приглушено. — Отож і горе наше: конюх, такий же злидень, як і всі, а ладен роздерти інших. Підгавкувач він. До війни був підгавкувач, а зараз ще лютіший. І я знаю, з чого воно почалося. Ви ж пригадуєте, були часи, коли з району наїжджало повно люду: то комбайнери, то землевпорядники, то ще хтось. Ну й виділили Фросину, Шавлюжину жінку, щоб вона їм обіди варила. А Фросина так наче й вродилася, щоб годити старшим: хліб спече — білий і пишний, мов сніг, борщ зварить — як золото, сама здорова й молочна жінка, і не говорить, а медом маже: їжте, дорогенькі гості, пригощайтесь… Вони ж сусіди, Шавлюги, й усе це на очах робилося… А тут Шавлюга, ручку подає, коней розпрягає, вівса їм сипле і в очі приїжджим, наче Сірко, заглядає: «Може, перекусити зволите? До мене прошу, моя хата близько». Ну, де обід, там, звісно, й пляшка. А Шавлюга, він аж труситься за чаркою. Нап’ється, тоді посилають його, як меншого, по селу: тому скажи, тому передай, того приведи. Шавлюга — радий старатися. Сяде на жеребця, був у нього такий чорний жеребець, і летить вулицею, грюкає в двері… Та поза очі Шавлюга страшне казав про всіх приїжджих, батькував їх останніми словами. А як німці прийшли, він перший прибіг до коменданта, хліб-сіль приніс і сказав, де Мартинюк ховається, інспектор райфо.

— Ну й що, — спокійним тоном спитав Кучугура, — і помогло юді чоломкання з німцями?

— Аякже. Мартинюка тут же поставили до стінки, а Шавлюга як був, так і зостався підгавкувачем. Правда, раніше потайки, з-за спини наскакував, боявся: влада не та, колись та урветься йому. А зараз кого боятися? Бий і дави — це й треба німцям. Щоб свої своїх же душили. Одне слово, — закінчила мати, — прислужник він. І жінка його, як варила обіди, так і зараз варить і вгощає, тільки вже цих, поліцаїв, та старост, та жандармів.

— Умгу, — сказав дядько Павло і випив ще півсклянки самогонки.

Тоня мерзлякувато пересмикнула плечима і недобре зиркнула на Кучугуру: обличчя в нього стало сіре й важке, щоки трохи осунулись, і нова зморшка залягла на переніссі.

Дядько уперто дивився на вогонь, на темний гніт, що поступово обростав нагаром, і думав.

— А чого цей Шавлюга на вас найбільше уївся? — почмокав він сухими, припаленими губами.

Мати зітхнула. І промовила стомленим голосом:

— Що тут казати?.. Понесло мого чоловіка в бригадири. А характер у нього такий — нікому не змовчить. Дивиться на оті гульбища в Шавлюги й кипить: «Я це припиню! Я пошлю її, молочну, в ланку, на буряки,