Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Навіть Русові, цьому розумному і хороброму мисливцеві, прозваному в стійбищі Прудконогим Сайгаком, вона не зважувалася довірити своїх думок. Він інкур, у тих богів вірив його батько, Сміливий Тур, та віра ще з материнським молоком вселилася і в нього самого.

Але після отого весняного полювання на турів, коли ненависть до старого шахрая Зоуго вщерть виповнила її, наважилась. А може…

Вечори ще були довгі і холодні. Іка сиділа в землянці біля вогнища і на горшках, що їх напередодні виліпив Кривий Оп, своїм крем’яним різцем вишкрябувала рисочки, єднаючи їх у вигадливий візерунок. А поряд, спершись на лікоть, на сайгаковій шкурі напівлежав Рус. Він дивився на дівчину, стежив за меткими рухами її пальців і слухав. Чимало таких вечорів минуло… Йому, що ніколи не знав страху, було лячно. Але мисливець десь у глибині душі починав вірити дівчині. І, мабуть, допомагало в цьому кохання…

Старий гончар, пораючись у своєму глухому закутку з горшками або просто гріючись біля вогнища, також наслухав оту розмову молодих. Так, і він тепер уже по-іншому думав про отого глиняного бичка. І ці думки прийшли до нього не щойно, в оці голодні весняні дні, а раніше — уже кілька зим і весен вони не дають йому спокою. Він просто думав, що багато змін сталося в його житті відтоді, коли цей бичок з чорними вуглинками-очима оселився в його землянці. От хоч би й те, що в нього з’явилася омріяна донька, яка зігріла його старість. Хіба це не найбільша і не найбажаніша переміна? А з нею сміх і радість зажили в його злиденній господі. Навіть статку начебто додалося. Він і горшки, здавалося, свої ліпив тепер краще. І Прудконогий Сайгак он до них заприязнився. А далеко не кожен у стійбищі може похизуватися такою увагою найсміливішого інкура. Та й тільки Іка зважувалася кликати його тепер Русом — так його вже ніхто не зве відтоді, як він очолив мисливців.

А може, отой глиняний бичок тільки його доньці слугує? Вона ж ніколи не розлучається з ним…

Думав старий і жахався: а як же ремках Ро? Як інші боги? Вони дають інкурам вогонь… Вони теж могутні… Але ж вони ненажерливі. І як зле від цього інкурам!..

Настало раннє літо. Того теплого вечора Іка нетерпляче чекала Руса: на цей раз вона мала до нього пильну справу. Добре, що Оп сьогодні рано подався спати в землянку. Останнім часом він намагався не надокучати молодим: старий знав, що, може, навіть літо не мине, як вони збудують свою оселю і підуть туди жити. Там його сіроока донька народить Русові синів, які прославлять інкурів. Вони будуть дужі й сміливі, як їхній батько, а від матері візьмуть у спадок мудрість і доброту…

Ось зачувся хрускіт кущів, і з них випірнула темна людська постать. Це був Рус.

Розмова тривала недовго. Але якби старий Оп на той час прокинувся і вийшов надвір, то, напевне, волосся його полізло б догори від почутого.

— Русе, — мовила Іка, — настав час допомогти Ро переселитися в Край Примар…

— Як то? — не зрозумів Рус.

— Ро повинен умерти!

Вагання, страх відбилися на Русовому обличчі.

— Ро умре, а чи не вмре тоді вогонь в інкурів?

— Вогонь не вмре, — заспокоїла його Іка. — Ро не бог, Рус це знає. Ро — ремках. Ненажерливий і хижий. Він злий. Бог таким не може бути… Це лихо інкурів!

— А хто ж… — почав мисливець і не закінчив, але Іка зрозуміла його.

— Рус! — рішуче мовила вона. — Рус допоможе Ро переселитися в Край Примар, і цієї ж ночі… Інкури матимуть тепер справжнього бога, справедливого, йому не треба віддавати впольованої здобичі. Ось він…

Іка взяла Руса за руку і підвела ближче до землянки.

— Ось, — повторила вона і торкнулася Русовою рукою до чогось холодного. То був кам’яний тур, той самий, що його знайшов колись Оп у торбині чужинців. Знайшов і поставив під землянкою, не маючи гадки, що то таке. А потім уже Іка дбала про нього: вона чепурила його а бувало, й ховала від недоброго людського ока. — Ми поставимо його в яму Ро.

— Але ж Зоуго… Провісник волі богів за таке пошле Іку й Руса в Край Примар!

— У стійбищі ніхто не знатиме, хто вбив Ро. Іка подумала про це. Зоуго вночі спатиме міцним сном. Він пив п’янкий напій, що йому варить наш Оп…

Цієї миті з-за хмар вигулькнув місяць, і Рус побачив кам’яного Володаря Степу. Він його й раніше бачив, але тепер, при місячному світлі, тур видався мисливцеві величнішим і якимось суворішим, а його темні очі здалися ще темнішими, глибшими. Іка схилилася до тура і гаряче зашепотіла щось незрозумілою Русові мовою. То була її рідна мова. Шепотіла довго, аж місяць знову почало затягати серпанком хмар. Нарешті випросталась.

— Я просила Володаря Степу, щоб допоміг нам, — мовила вона, знову взявши Руса за руку. — Він допоможе… А тепер Рус піде… До своєї землянки. І повернеться, коли місяць згасне у Великому Озері.

Мисливець постояв якусь мить мовчки, неначе виважував щойно почуте. Нарешті ступив крок назад, підняв над головою списа, з яким ніколи не розлучався, потряс ним у повітрі:

— Рус зробить так, як наказує Іка!

Прошепотів і тієї ж миті щез у гущавині.

Геть далеко за північ, коли місяць