Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

чорні руки дерев. Лахміття пожовклого листу де-не-де звисало з гілок, піднесених чи то з благанням, чи то з погрозою. Дені, притулившися носом до шибки, жадібно вдихав заспокійливі запевнення темряви. Всюди був спокій, усе спало; у тиші таких ночей нічого не трапляється. «О господи! Невже вигадка моя втілилася в дійсність?» Ось уже Дені виразно бачить те, що витворив у своїй уяві. Всі вікна в домі були осяяні так, що він спершу подумав, ніби там пожежа. У снопах яскравого проміння заблимав вологий під'їзд. Жюльєн промимрив: «Щось трапилось». Люсьєна Револю все повторювала слова, що вже перетворилися ніби на молитву:

— Зроби так, щоб цього не сталося… Зроби так, щоб він цього не вчинив…

Дені відчув, що ось зараз він побачить мерця і що доведеться на нього дивитись, а досі він не дивився ніколи і на саму тільки думку про це холов від жаху. Побачивши па вулиці катафалк, на якому під віком труни, під чорним сукном, лежало щось невидиме, він кидався в бічний провулок. Така велика була в нього відраза, що в Леоньяні він ніколи не входив сам до тієї кімнати, де помер його дідусь, коли сам Дені ще лежав у колисці. Щоправда, часом він насмілювався прочинити двері й просунути голову в цю півтемряву, де пахло лаком і гвоздиками, і довго вдивлявся в ліжко, на якому відбулася страшна містерія. Брижі балдахіна, та й кожна річ були свідком того, що тут сталося. Цей годинник на стіні зупинено тоді, коли спинилося серце старого. Усі речі в цій кімнаті були свідками агонії, переходу в небуття, тож вони набували другої, якоїсь інакшої реальності: вони бачили гостю. Але ж ні! Ні! Смерть — не істота. Можна розмовляти з демоном, слухати його, складаючи угоду з найжахливішою почварою… А жах смерті саме в тому, що стаєш нічим, перестаєш існувати, вона все знищує, все стирає. Оце ліжко, ці фіранки, ці крісла, цей годинник, оте дзеркало, цей застелений зеленою скатертиною столик — усе залила хвиля вічності, а відринувши, на всьому лишила калюжки — відбитки небуття.

Бідолаха Дені, для якого було справжньою подією ввійти в кімнату, де хтось помер у рік його народження, більше вже не сумнівався, що зараз побачить свого батька в такій позі, яка уявлялася йому, коли він їхав сюди: нерухомого, з головою, схиленою на стіл, або простертого на ліжку…

І ось уже все, що він створив в уяві, починає здійснюватись: управитель Кавельге, який чекав їх, зробив кучерові знак, щоб той спинився перед ворітьми. Далі по черзі почав проказувати саме ті слова, що їх Дені вклав йому в рот: бригадир поліції не дозволяє навіть доторкнутися до тіла… Він хоче порозмовляти з пані… Подумайте тільки! Ніхто не чув пострілу… А тим часом Ланден робить усе, що слід.

Усі четверо Револю поставали край дороги. Шлейфи материного й доччиного бального вбрання, поверх якого були накинуті чорні плащі, волочились по калюжах. Ліхтарі ландо та ліхтарик у руці в Кавельге кидали світло па четверо облич, у четверо сердець. Люсьєна вже відгороджувалась від усього своїм горем, оточувала себе ним як захисним муром: вона дістала право ні в що не втручатись, тільки страждати: вона зовсім розбита, знищена — ніхто її не осудить. Жюльєн, позбавлений раптом усього, що тримало його на цьому світі, обернувся на жалюгідну істоту, напівлису, невиразного віку, зі спадистим лобом; короткозорий, без лорнета, вія мав геть розгублений вигляд, підборіддя в нього тіпалось: його жахало те, що казав йому Кавельге:

— Ви, пане, тепер голова родини. Пан Ланден каже, що нічого не може без вас вирішувати…

Жюльєн заперечив: ні! ні! нехай Ланден вирішує все сам… він усе зробить як слід…

— Ну, що ти, Жюльєне, — з докором сказала Роза, — не може Ланден нас заступити…

Голосом, що вже не тремтів більше, вона підбадьорювала матір, ведучи її під руку. Вона втратила все — отже, ніщо не повинно її хвилювати. Саме вона повела матір і Жюльєна до замку, вона ж звеліла, щоб Кавельге взяв Дені до себе у флігель під догляд дружини (та була колись годувальницею Дені).

На руках, що його підхопили, Дені лежав як непритомний. Кавельге легко ніс шістнадцятирічного хлопця. Твердим кроком пройшов він повз клумбу і ногою відчинив двері свого житла. Дені почув, як скрикнула годувальниця. Його поклали на ліжко, роздягли, дали понюхати оцту, він чхнув, у ногу йому запекла грілка. Добре було полежати отак простягтись. Марія Кавельге міняла йому компреси па лобі. В кімнаті тхнуло чимось підсолодженим, присмаженим. Хлопець притулився до грудей Марії, яка заспокоювала його словами: «Сердешний твій тато ще прожив хвилин з десять, отже, встиг вимолити прощення у господа милосердного… Ланден вважає, що можна буде порозплачуватися з усіма боржниками й навіть урятувати Леоньян. Принаймні замок. А землі доведеться продати».

Саме це найбільше обходило подружжя Кавельге. Роками плекали вони надію, що будиночок, де вони жили, а також городець і садочок колись дістануться їм у власність. Житимуть вони в своєму, але й далі працюватимуть на родину Револю. Сам Кавельге, правда, інколи натякав на свої наміри: казав, що без землі замок сантима не вартий — кому це потрібні оті величезні бараки? Що назбирав грошенят, те він завдячував тільки собі: пан-господар дозволив йому тримати в околиці винні льохи… Крім того, він брав комісійні за всілякі торговельні оборудки — це дозволяється, так скрізь ведеться… Марія, проте, не хотіла скористатися з нещастя, що скоїлося в родині Револю, і позбавити хазяїв їхнього замку.

Дені тим часом міркував собі: «Тепер я не зможу більше ходити до колежу… Ми житимемо тут, біля курчат та городини».

Марія Кавельге навшпиньках вийшла з кімнати, лишивши незагашену свічку. Дені, простягшися під теплою ковдрою, почав подумки впорядковувати розкішне життя. Він стрілятиме дичину та ставитиме верші — тільки й роботи. Щодо хліба — їстимуть лише житній. Не матимуть турботи, чи вийде Розета заміж — принаймні найближчими роками. Може, пізніше, геть пізніше… В усякому разі, нині це не загрожує… Він дихнув на повні груди, витягся під ковдрою. А як же мрець?.. Доведеться пережити темну смугу,