Читати книгу - "Роман шукає"

Він провів Генріха фон Кролова та Ганусця до дверей свого кабінету.

Другого дня зранку Генріха фон Кролова через його перекладача запросили до міськради.

— Так, — люб’язно сказав Тимофій Кирилович. — Закон є закон. Ви маєте цілковиту рацію щодо ваших прав на четверту частину коштовностей. Але, як поінформували нас юристи, з тієї ж таки статті кодексу випливає, що сплатити ми можемо тільки грішми. Наскільки я запам’ятав з вашої розповіді, це становитиме досить солідну суму.

Очевидно, Генріх фон Кролов передбачав це.

— Ми, німці, так само звикли дотримуватися не тільки духу, а й букви закону. Я не заперечую. Але я хотів би одержати ці гроші в конвертованій валюті — західнонімецьких марках, доларах, фунтах або франках.

— На жаль, і це неможливо. Юристи, які на цьому краще знаються, пояснили, що, згідно із законом, ми можемо сплатити тільки радянськими грішми.

— Я б з охотою зголосився на це, — холодно відповів Генріх фон Кролов, — але що я робитиму з радянськими грішми?

— Не знаю, що порадити вам, та думаю, що ви можете їх обміняти за курсом на західнонімецькі марки, долари, фунти чи франки.

— Ні, — заперечив Генріх фон Кролов. — Це мене не влаштовує.

— Воля ваша. На світі буде на один благородний вчинок менше.

— Але ваша держава втратить такі цінності!

— Чому втратить? Вони залишаться в нашій землі.

— Я можу подумати ще хвилинку?

— Будь ласка.

Генріх фон Кролов втупив очі в свого золотого хронометра. Коли секундна стрілка зробила повне коло, він сказав:

— Я згодний. Прошу підготувати відповідний документ, я підпишу його з свого боку.

— Будь ласка, — стримано відповів Тимофій Кирилович. — Як тільки цей документ буде готовий, ми вас негайно повідомимо…

Уже наступного дня документ був підготовлений і оформлений в Інюрколегії, аутентично перекладений і підписаний в офіційній обстановці.

Щось-таки полковник Іванов знав. Чи принаймні про щось здогадувався. А може, це просто у нього вдача така, що вміє він зазирати далі, ніж інші люди. Врешті-решт, з доброго дива на посаду начальника слідчого відділу управління міліції не призначають. Самого полковницького звання для цього замало. Він доручив капітанові Сидоренкові поїхати на місце, де будуть видобувати скарб, а Сидоренко в свою чергу запропонував мені поїхати з ним.

Під ажурним арковим містком, першим витвором академіка Патоиа, проїхала ціла валка машин, звернула на Петрівську алею й зупинилася біля двоповерхового старовинного особняка. Тепер там було відділення клініки. Генріх фон Кролов у супроводі працівників Держбанку, двох інкасаторів, працівників міськради та Інюрколегії попростував до будинку. Професор Баумгартен уже встиг потоваришувати з фотокором Кібчиком, і вони голосно розмовляли між собою — професор каліченою російською, а фотокореспондент каліченою німецькою. Ми з Федором Васильовичем скромно трималися позаду, але від Кібчикового об’єктива ніщо не могло сховатися. Він таки увічнив нас у компанії водіїв автомашин, яких природна цікавість потягла за всіма.

Як і годиться, спочатку не могли знайти завідуючого цим відділенням, бо він уже майже годину засідав на так званій п’ятихвилинці, потім довго шукали двірника, який нікому не довіряв ключів од підвалу, бо зберігав там мітли, ломи й дерев’яні лопати для прибирання снігу. Представник міськради тихо червонів і сердився. Знайшли двірника, молодого чоловіка, який насамперед заявив, що вранці вже виконав свої обов’язки, а зараз у нього вільний час, яким він може користатися, як йому заманеться. Він не приховав від присутніх того, що вчиться заочно в Ленінградському кораблебудівному інституті, тож має чимало клопотів з контрольними роботами, на які також потрібен час…

Майбутній корабел пустив поважну делегацію у підвал з важким склепінням, здатний, мабуть, витримати й атомне бомбардування. Увімкнули спеціально привезені з собою потужні переносні рефлектори. Фотокореспондент Кібчик заклацав найбільшим з трьох фотоапаратів.

Генріх фон Кролов вийняв з кишені невеличку рулетку, натиснув кнопку: звідти зі свистом вихопилася блискуча сталева стрічка. Він приклав її до стіни, одміряв метр до рогу, потім ще близько двох метрів до центру підвалу й сказав:

— Тут.

Ломи, що зберігалися під замком у двірника-корабела, стали в пригоді. Під цеглою, якою було викладено підлогу, виявилося заглиблення, а там — металева коробка з-під німецького протигаза…

Коробка була порожня, й під нею також порожньо.

Генріх фон Кролов швидко оволодів собою.

— Подальше від мене не залежить, — сухо звернувся він до представника міськради. — Тепер уже ви мусите шукати, куди поділися коштовності, які я сподівався передати вашій державі.

Федір Васильович якось непомітно опинився спереду.

— Не топчіться, — попросив він присутніх. — І, будь ласка, більше нічого не чіпайте тут руками.

— А я ж збирався на сесію, в Ленінград… — зітхнув двірник-корабел.

Він одразу збагнув, що тепер можна й запізнитися на сесію, бо ключ від підвалу знадобиться ще не раз.

Фон Кролов перший повернувся до виходу, за ним рушив перекладач Ганусець.

— Одну хвилинку, — зупинив Ганусця Федір Васильович. — Відрекомендуйте мене панові фон Кролову. У мене є до нього запитання.

— Ви цілком справедливо сказали, що далі шукати доведеться нам, — назвавши себе, сказав Сидоренко. — І ми були б дуже вам вдячні, коли б ви хоч трошки допомогли нам у цих пошуках. Чи не зможете ви відповісти на кілька наших запитань?

— Крім того, що я вже сказав, мені нічого не відомо, — одрізав фон Кролов.

— Я розумію… Але, може, не зараз…

— Я негайно повертаюся додому. Не буду приховувати, я справді пережив зараз одне з найжорстокіших розчарувань у своєму житті. Я погано себе почуваю і боюсь, що не зможу бути вам корисним.

— Ми розуміємо ваші почуття. І все ж, чи не могло статися так, що ваш покійний батько розповідав про цей скарб не тільки вам?

— Могло. Так само, як могло статися, що коштовності вилучили німецькі солдати під час відступу. Або що