Читати книгу - "Роман шукає"

Він різко повернувся і, не прощаючись, вийшов з підвалу.

З професором Баумгартеном мені пощастило побачитися тільки ввечері. Цілий день він гасав по місту із своїм перекладачем Жуковим (ні, таки недарма платять гроші цим перекладачам з Інтуристу). Найбільше враження на професора справив не мій прихід, а моє прізвище.

— О, — здивовано сказав він. — У мене в Глазго є колега, фахівець з формальної логіки. То коли б перекласти його прізвище з англійської чи перекласти ваше на англійську, то виявилось би, що прізвища у вас однакові.

На запитання мої він відповідав охоче, і, якби не його надмірна пристрасть до нашого високоякісного й дешевого, як на світові ціни, шампанського, то можна було б вважати, що розмова вийшла конструктивна. Однак, коли вона скінчилася, мені довелося попросити швейцара готелю хоч зрідка кидати оком на мого мотоцикла й піти додому пішки…

— Отто фон Кролов, — розповідав Баумгартен, — в усьому Марбурзькому університеті мав тільки одного приятеля — мене. Син його, Генріх, з яким ви вже бачилися, навчався у мене. Та річ не в цьому. Ми з Отто перебували разом у полоні у вашому місті. Але й не це нас зблизило. Ми навчалися в одній гімназії, в одному університеті, тільки він вивчав славістику, а я — філософію. Доля виявилася не надто прихильною до старовинного роду фон Кролових. Це була нужденна сім’я, навіть у порівняні з моєю, бюргерською. В університеті Отто наприкінці навчального року доводилось прокручувати в паскові дві—три додаткові дірочки, та однаково штани на ньому трималися не дуже надійно — просто не було на чому триматися. Але давні зв’язки у його батьків ще залишалися. Ці зв’язки й просунули Отто до канцелярії служби безпеки, до самого Гейдріха. Та під час війни за якесь серйозне службове порушення (яке саме — він ніколи не розповідав) його розжалували із гауптштурмфюрерів у рядові й відправили на фронт. Він дістав важке поранення, попав у полон… Коли він повернувся додому (а відпустили його раніше, ніж мене), він знову почав працювати в Марбурзькому університеті. Деякі викладачі тепер не хотіли мати знайомство з людиною, що колись служила в СД, а колишні його приятелі зневажали Отто фон Кролова за те, що він був розжалуваний у рядові й потрапив у полон.

— Чи мав він якісь зв’язки з нашими людьми, коли перебував у полоні?

— Ви, напевне, народилися після війни, — похитав головою професор. — У ті часи ваші співвітчизники не хотіли підтримувати ніяких стосунків з військовополоненими. І ми їх цілком розуміли. Та Отто був славістом, знав кілька слов’янських мов, і подеколи його використовували як перекладача.

— Як ви гадаєте, звідки Отто фон Кролов міг дізнатися про ці коштовності? Та ще з такою точністю, що синові його була відома вага золота, яке там свого часу зберігалося?

— Це й для мене цілковита загадка. Над цим я весь час розмірковую. Ви не бачили такого фільму — забув його назву, — де один з героїв знаходить давню карту, а на тій карті вказується, де захований скарб?

— Ні, — спробував я пригадати. — Здається, не бачив.

— Кіно дуже впливає на наше мислення, — гірко зітхнувши, сказав професор Баумгартен. — Я чомусь часто згадую той фільм. Таке враження, ніби свого часу подібну карту знайшов покійний Отто фон Кролов…

— А на мене, — поскаржився я в свою чергу, — останнім часом більше впливають загадкові картинки. Знаєте, є така: де собака садівника?

— О, звичайно, знаю! — зрадів професор. — То де ж він, цей собака?

До палати увійшов Гоша-масажист. Виставивши перед собою руку так, ніби заглядав у якогось папірця, він голосно запитав:

— А хто тут буде товариш Вербицький? Товариш Вербицький хто тут буде? Ви товариш Вербицький? — безпомилково визначив він, де Ігор, — очевидно, за шелестом сторінок книжки. — Ніжку вам доточувати будемо, доточувати ніжку вам будемо, товаришу Вербицький!

— Гошо! — зрадів Ігор. — Невже й справді мірку зніматимуть?

— Сиди й не рипайся. Скоро майстер прийде.

— А я ж на базар збирався, — почухав потилицю Щербина. — То це ж ти не підеш зі мною?

— Ігореві, як відповідальній особі, взагалі тепер на базар ходити нічого. А сьогодні тим паче. Бо майстер загляне, побачить, що нема, та й піде собі.

— А ви, хлопці? — звернувся Щербина до Мартина й Славка.

— Гошо, а про нас ти там нічого не чув? — з надією спитав Славко.

— Будєт вам і бєлка, будєт і свисток.

— Хлопці, — осяяла Семена Анципера якась нова ідея. Він одкинув свою шпачину голову й грізно тицьнув у них пальцем: — Ви мусите піти! І дізнатися, нарешті, чи цінують люди пашу роботу. Продайте оці художні вироби, — він витягнув з-під тумбочки сувій розмальованих ними старих списаних простирадл, одержаних від сестри-хазяйки за наказом Оксани Кіндратівни. — Продайте! Просіть хорошу ціну. Не поступайтеся. І на виручені гроші придбайте хоч пачку цигарок.

Погупуючи милицями, «комерційна експедиція» на чолі з Щербиною — Славко й Мартин трохи позаду — вирушила на базар. Екіпірована експедиція була аж занадто легко, не по сезону, а надворі догоряв листопад, уже майже опало листя з дерев, тротуар під ногами вологий, хоч і дощу не було, а молочно-сіре небо нависло над самими дахами будинків. Був тихий і холодний осінній день, коли осінь, відвоювавши всі позиції у літа, заспокоїлась і ніби аж хизувалась: «Що захочу, те й зроблю! Захочу — пущу дощ, буду полоскати все навкруги і тиждень, і місяць — аж до самих морозів. А заманеться, то буду вимотувати з людей жили очікуванням дощу. Насуплюся хмарами, а ви ходіть і думайте, буде дощ чи не буде…» Хто як, а Щербина, Славко та Мартин дощу боялися. По-перше, їхній одяг був мало пристосований до зливи,