Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

— Нату Пінкертону привіт!

— Не Нату, а Наталі Пінкертону, — поправляє Сашко Воронцов. — А втім, я думаю, їй незабаром доведеться міняти прізвище. Я правильно розумію, Костянтине Михайловичу?

— Сашо, не роз’ятрюй рани, — всміхається Савицький.

— Костянтине Михайловичу, ви чарівні в цьому чорному костюмі, — вигукує Аллочка. — З якої нагоди ви наділи його? Чи не помер у вас хтось із родичів?

— Двоюрідна бабуся — адвокатеса. Вона була така балакуча, що заговорила себе на смерть.

— Ха-ха, — регоче Аллочка — Обожнюю розумних медекспертів з ученим ступенем.

— А тобі до його посади зась, — каже Гриць Онопрієнко. — Це заборонені прийоми. Може, він з горя доцентом став.

— Чого це ви налетіли на мене? Що я вам поганого зробив? — сміється Савицький.

— Прийшов пізніше за всіх, — визираючи з-за дверей і ховаючи пляшку шампанського, каже Бадюк.

— Ігоре Семеновичу, і ви з ними!

— Костю, ти мене знаєш давно, — я людина об’єктивна. З тебе штраф.

— Ні, останній прийшли ви, — підскакує до Бадюка Аллочка. — Штраф із вас.

— Хлопці, запросіть мене до танцю, — ставлячи на стіл салатницю і скидаючи фартух, каже Світлана Цибко. — Страх як хочеться потанцювати! Костянтине Михайловичу, запросіть же!

— А таки гріх, не запросити, коли тебе зараховують до хлопців, — усміхається Савицький.

Жарти, сміх, весела пікіровка немовби проходять повз Наталю. Вона все чує, розуміє, навіть щось комусь каже, а її думки нічого спільного не мають із різноголосими веселощами вечірки…

Чому вона тут? Треба негайно ж подзвонити, розповісти! Куди дзвонити? В міліцію? Безглуздо! Поруч стоять оперативники — співробітники карного розшуку, Гриць Онопрієнко, Світлана Цибко. Але ж Гриць і Світлана — її товариші, добрі знайомі Савицького, його колишні студенти. Вони просто не повірять їй, скажуть, що вона збожеволіла…

Чого ж вона все-таки прийшла сюди? Прийшла разом з ним… Володя Кравчук! Ось кому вона все розповість. Авжеж, Володі. Як це вона одразу не подумала про нього? Йому ж доручено шукати «Волгу». Йому й пояснювати нічого не треба. Він зрозуміє відразу. Ніхто з хлопців це зрозуміє, а він зрозуміє. Він знає про неї і Савицького більше, ніж вони самі. Він усе знає!..

Кравчук здивовано округлює очі. Але потім говорить м’яко, співчутливо:

— Заспокойся. Це гра твоєї уяви. Ти просто стомилась…

— А експертиза? А фотографії? А свідчення Пєтухової?..

— Наталко, ти мариш.

— Подумай сам, — вона вчепилася в його рукав.

— Гаразд. Я перевірю. Заспокойся. Дуже прошу, будь на рівні.

Наталі здається, що Володя не вірить. Вона намагається переконати його, але він бере її за плечі і виставляє з балкона. У кімнаті її підхоплює Сашко, і вони кружляють у вальсі. Наталя танцює машинально, думаючи тільки про те, повірив чи не повірив Володя. Та ось вона чує, як він каже:

— Світлано, не дивись так на паштет, це непристойно. Марику, вийми рукав із салатниці, а ковбасу, що взяв, так уже й бути, їж. Онопрієнко, не спи, ти не на роботі… Терпіння, друзі, терпіння! Скоро вже сядемо за стіл. Я тільки одскочу на хвилинку в одне місце, мені щось обіцяли. Костю, ти з машиною? Дай-но ключа. Я сам, не хвилюйся…

Ті півгодини, які не було Кравчука, здалися Наталі вічністю. Вона не відпускала од себе Сашка, запевняючи, що хоче танцювати, що вже не пам’ятає, коли танцювала востаннє і що сьогодні має намір надолужити прогаяне. Вона танцювала тільки з Сашком, боячись, що її запросить Савицький. Він кілька разів підходив до них, напівжартома-напівсерйозно намагався забрати її, та вона щоразу казала:

— Ні, ні. Я сьогодні танцюю тільки з Сашком.

Наталя не дивилася на Савицького. Здавалося, як тільки гляне, він одразу про все здогадається…

Володя повернувся, наче нічого й не сталося, поставив на стіл пляшку коньяку.

— Полундра! — крикнув він. — Прошу до столу!

Вибравши момент, він шепнув Наталі:

— Фантазія! У місті 4739 «Волг», і в половини в них несправні дверцята. Викинь це з голови.

Та викинути це з голови Наталя не могла. Легкість, з якою Кравчук одкинув її підозри, зачепила її за живе. Виходило, що він вірив Савицькому більше ніж вона. Наталя навіть обурилася. Хоч як це парадоксально, але саме обурення допомогло їй прийти до тями, трохи заспокоїтися. Але Савицький відчував, що з нею щось коїться. На його співчутливі запитання «Що з тобою?», «Ти хвора?», — Наталя відповіла невизначено: «Нічого», «Просто так», «Поганий настрій».

Потім їй спало на думку удати, що вона приревнувала його до Аллочки, поруч якої він сидів, і піти. Зробити це було неважко — Аллочка відчайдушно кокетувала з Савицьким.

Одразу після вечері Наталя вийшла в коридор і сказала господині, що йде.

— Чого? — здивувалася Ляля. — Ще тільки пів на одинадцяту. Облиш, Наталко, все це дурниці. Нікуди ти не підеш! Зараз питимемо чай.

— Ні, я піду. Мені далеко добиратись.

— У вас же машина!

— Машина Костянтина Михайловича. Він повезе на ній Аллочку.

Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?

Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.

— Ну, гаразд, — сказав він, — Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.

— Ні, — сказала Наталя і вискочила за двері.

Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.

«Не треба, Костю, — почула вона позаду голос Володі. — Повір мені, не треба».

«Я проведу її», — сказав хтось.

Наталя була