Читати книгу - "Чінгісхан"

Але он одинока людина поволі йде полем, зупиняється, змахує кетменем, очевидно, виправляє канавку.

— Ойє! — гукнув Курбан.

Чоловік випростався, підніс руку до очей, вдивляючись.

— Ойє! Курбан-Кизик! — закричав він, і обоє швидко попрямували вздовж канавки назустріч один одному і простягнули руки, притулившись правим плечем. Це був сусіда, старий Сакоу-Кулі, який мав уже внуків.

— О, які часи! — сказав старий, утираючи руками очі.

— Чи здорова сім’я, чи жива корова, чи працює осел, чи плодяться вівці? — спитав Курбан.

— Прийшли оці загорнуті в шуби люди, погнали сусідську худобу, повезли впоперек сідла чотирьох моїх овець і одну мою внучку, а решта сім’ї втекла в гори. Я все чекаю на них, якщо тільки вони не загинули з голоду. А корова й осел врятувалися.

— А де моя сім’я? — спитав Курбан. Дихання його сперлося, поки він чекав відповіді.

— Для тебе є радість, — твоя дружина вчора повернулась і ночувала в руїнах мого убогого дому. Он вона вже йде через поле…

І Курбан побачив удалині знайоме червоне плаття дружини. Чому вона йде похитуючись? Курбан одразу став серйозний і поважний, адже він глава сім’ї і повинен усіх зібрати під свою руку і знову налагодити зруйноване господарство.

— Ну що ж, Сакоу-Кулі, — сказав він старому. — У тебе є корова і осел, у мене кінь. Ми їх запряжемо і зоремо наші клапті землі. Кругом війна, набіги; вчора були кипчацькі беки, сьогодні монгольські хани. Коли ж ми їх позбудемося? Але ми, землероби, не можемо ждати. Наша справа — сіяти хліб; якщо ми самі про себе не подбаємо, то хто ж нас прогодує?

— Правильно сказав! Гаяти час не можна: земля потребує насіння, плуга і води!

Весною цього страшного року Дракона (1220) увесь Мавераннагр уже був під владою Чінгісхана. Як дбайливий господар, що одержав у своє володіння цінну спадщину, монгольський каган став піклуватися про встановлення порядку й мирного життя. У всіх містах Чінгісхан поставив татарські загони, призначив місцевих хакімів і до них приставив своїх монгольських правителів, щоб усе бачило, все знало невсипуще око великого кагана.

Деякі селяни, ще налякані й недовірливі, стали поступово повертатися до своїх селищ і розпочали обробіток полів. Але порядок встановлювався повільно: по всій країні блукали ватаги голодних, бездомних біженців, і слідом за монголами, шукаючи їжу, вони так само грабували розорені селища.

Залишались непідкореними тільки ще пониззя Джейхуна, корінні землі Хорезму, де стояла багата столиця хорезм-шахів Гургандж, — вона залишалася в середині володінь монгольських, немов намет з перерізаними вірьовками. Чінгісхан вирішив привласнити ці землі і доручив завоювання цієї області своїм трьом синам: Джучі, Джагатаю і Угедею. Їм він виділив значні частини свого війська. Джагатай і Угедей пішли на Хорезм з півдня, берегом ріки Джейхун, а завжди непокірний Джучі став зволікати, лишаючись з своїми загонами біля Дженда, де він полював на диких ослів і забирав коней у кочівників, вимагаючи тільки білих і буланих, улюблених каганом.

Чінгісхан припинив похід свого головного війська і вирішив провести зиму на березі ріки Джейхун. Він послав до Гурганджа Данішменд-хаджіба, одного з сановників хорезм-шаха, який перейшов на його бік. Той прибув до старої цариці Туркан-Хатун і сповістив їй, що великий каган воює не з нею, а лише з її сином, Мухаммедом хорезм-шахом, і не так за злочинства, які той заподіяв, як з бажання покарати його за неслухняність і за образи, завдані ним своїй матері. Данішменд-хаджіб ще додав, що коли Туркан-Хатун виявить покірність, то Чінгісхан обіцяє не займати і не розоряти областей, які перебувають під її владою.

Але хіба підступна цариця Туркан-Хатун могла повірити монгольському володареві, який був чесний лише з своїми монголами, а на всіх інших людей дивився, як мисливець, що грає на сопілці, принаджуючи козу, аби схопити її і приготувати з неї кебаб.

Водночас із прибуттям Даніщменд-хаджіба до Гурганджа припливли човни з Келіфа. В одному з них був одягнений, як звичайний наймит, Інаньч-хан, який привіз листа від хорезм-шаха. Падишах сповіщав матір, що залишає застави на березі Джейхуна. Він вирушає в Харосан, щоб зібрати там велике військо, і запрошує Туркан-Хатун виїхати до нього з усім його гаремом, не довіряючи Чінгісханові.

Це повідомлення так стривожило Туркан-Хатун, що вона навіть перестала прикладати до своїх очей примочки, якими намагалася зробити їх красивішими. Зрозумівши, що залишатися в Хорезмі небезпечно, вона наказала нав’ючити великий караван, зібрати всіх дружин і дітей хорезм-шаха, навантажила верблюдів коштовностями і вирушила через каракумські піски на південь, до гір Копет-Дагу.

Перед від’їздом стара цариця вирішила забезпечити своїх онуків від можливих у майбутньому суперників. Вона наказала головному катові: всіх юних заложників, що жили при шахському дворі, незважаючи на їхній вік, вивезти човнами на глибоке місце ріки Джейхун і там скинути в воду з великими каменями на ногах. Усіх двадцять сім хлопчиків і юнаків, синів великих феодальних правителів Хорезму, було потоплено.

З усіх заложників Туркан-Хатун дарувала життя лише Омар-хану, синові володаря Язера[113] у землі туркменській. Вона зробила це тільки тому, що сама вирушала туди, а Омар-хан і його слуги знали дорогу