Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Слухаю! Кобища…

— Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає…

— Вмикай.

У слухавці писнуло.

— Алло! — Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася.

— Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.

— Не надто добрий, — відгукнулися на тому кінці. — А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням?

— Генерала Панасюка зараз немає, — відповів Кобища. — Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

— Хакер, — була відповідь, — власною персоною…

Розмова не склалася. Покрутивши у пальцях візитівку, Борис поклав її на стіл перед собою і замислився. Хлопця, якого звали Валерієм Самчуком і з яким він познайомився кілька днів тому в салоні мобільного зв’язку, наче підмінили. Він, як склалося тоді враження, полюбляв покрасуватися перед клієнтом. Зараз цей молодик ледве ворушив язиком, точніше думками, нездатний зосередитися, коли йшлося про елементарне. Олег Маліцький і все, пов’язане з ним, пригадалося мимоволі. Невже? Оце так обклали… А він після виходу з «перукарського салону» Наталі, глянувши на себе в дзеркало, щиро вважав, що тепер уже не схожий не те що на фоторобот, а й сам на себе. І коли все стало очевидним, Борис тихо спитав його: «Скажіть, у вас проблеми? Я правильно зрозумів?» Олег тоді на схоже запитання просто відповів: «Так». Цей почав молоти всілякі нісенітниці, переконуючи, що ні. «Мені більше не дзвонити?» — так само тихо перепитав Борис. «Як хочете, я ж вам дав візитівку як солідному клієнту…» і так далі.

З самого початку Борис був переконаний, що як би не повернулися справи, не може статися чогось непередбаченого, такого, до чого він не був би готовий. Такого, на що у нього не було б заздалегідь заготовленого алгоритму власних дій. Звичайно, це стосувалося всього, крім Наталі. А скинути її з рахунку він не міг ні за яких обставин. Але щодо неї в нього також існували конкретні плани, здійснити які, навіть за приблизними оцінками, було цілком реально. І якби це вдалося, то далі навіть найгірший збіг обставин не зміг би завести його в глухий кут. І важко було уявити, що за кілька хвилин виникне обставина, на тлі всього цього — дрібничка, яка, проте, змусить його шукати виходу, приймаючи нестандартні рішення.

Олег Маліцький не йшов із голови. Невідь-чому Олег, до якого Борис і раніше відчував симпатію, не дозволив йому свого часу зробити останній крок у пастку. Крім того, цей хлопець був одним із небагатьох, від кого вдалося отримати якусь допомогу, навіть відчутну. І це за важких часів, коли проти тебе весь світ… Що було далі, після того, як він залишив Олега в залі серед галасуючої юрби? До кафе відразу набилися озброєні спецназівці. Могли бути й оперативники, що вже зустрічалися з Маліцьким. Чи не мав він неприємностей? Чи не припишуть йому сприяння злочинцеві? Ось чим пояснювалося бажання набрати зараз цей номер. Борис знав, що не говоритиме з ним. Для чого ще раз лякати хлопця, викликаючи у нього вкрай неприємні емоції? Він лише запитає, чи є той на роботі. І все. Навіть не кликатиме до телефону. Вже від цього на душі стане легше.

Виклик пішов, і за секунду на тому кінці відповіли.

— Добрий день. А є сьогодні Олег Маліцький?

— М-м… нема… А хто телефонує?

— Знайомий. Товариш його. А він ще буде сьогодні?

— М-м-м… Не буде. Він помер.

— Як… — Борисові наче відняло мову, — як… помер…

— Його вбили.

— Як… коли?!

— Чотирнадцятого вересня. Шістнадцятого ховали.

Зв’язок перервався. Грім серед ясного неба, мабуть, вразив би Бориса менше. Олега Маліцького вбили. Чотирнадцятого вересня. А коли вони?.. Борис панічно напружував пам’ять. Господи… Це трапилося саме того дня. Не може бути… Що це? Де це сталося? У переповненому приміщенні клубу? Випадково? Чи, може, тому, що їх бачили разом?

Оговтавшись, Борис знову набрав номер магазину-салону. Відповів тепер хтось інший.

— Пробачте… — почав він, — це я щойно дзвонив щодо Олега Маліцького. Ви мене буквально шокували такою новиною. А ви не можете сказати мені, що трапилося? Як це — вбили? Що це означає?

— А хто ви? — перепитав співрозмовник.

— Я вже казав, знайомий його — ми вчилися разом, правда, на різних факультетах, — брехав Борис, дійсно спантеличений, тому й виглядало все природно, — але… так, мали спільні справи…

— Застрелили його у власній квартирі, — відповіли на тому кінці.

— Хто?

— Звідки я знаю? — обурився співрозмовник. — Злочинець. Ви що, телевізор не дивитеся?

— Я… — затнувся Борис, — я, взагалі-то, не звідси. Сьогодні тільки приїхав. З Миколаєва…

— Ви ввечері телевізор вмикайте, місцеве телебачення, — порадили йому, — там усе дізнаєтеся.

Розмова скінчилася. Місцеве телебачення він тепер дивився регулярно, але… Там жодним словом не обмовилися про загибель Олега Маліцького. Жодним! Проте невідомий співробітник Олега адресував його саме туди. Це означало тільки одне — на роботі вважають, що Олега застрелив той, на кого робили засідку, той, кого ловлять так «конкретно». І вбивство — так виходило — сталося за годину-дві після їхньої зустрічі…

Борис згадав ще раз, як ретельно перевіряв, чи не стежить хтось за Маліцьким. Він сам-один сів до того тролейбуса. Поруч не було нікого підозрілого. А якщо слідкували з машини? Якщо хтось поїхав за тролейбусом, а потім бачив, як вони заходили до кафе? Може, саме це й стало причиною того рейваху? Стежили за Олегом у надії вийти на нього, що й сталося врешті-решт.

Події в інтернет-кафе якось самі, висловлюючись комп’ютерним сленгом, «лягли в корзину». Не хотілося повертатися туди навіть подумки. Надто багато довелося пережити. І