Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях» [96, с. 426].

У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.

Так з'явилися «Записки до історії Сірих, або сірожупанників», котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, «є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать «сірих», цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України» [136, арк. 11 зв.].

«Це були люде, це було військо»

Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.

Уважно вивчивши «Записки…», 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: «Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів — підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний» [95, с. 72].

Останнім розділом «Записок…» став «Національно-культурний вплив Сірих на населення України». В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.

Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. «Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати». За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].

Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].

Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].

Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників «нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв». У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки «своїй моральній силі» [95, с. 115, 116].

Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або — борони Боже — грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].

Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили «новий тип старшини-націоналіста». Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. «Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже